Піти й не повернутися

Та ближче вони не під'їхали, а кроків за двадцять спинили своїх битюгів і щось закричали йому. Лейтенант не ворухнувся і не озвався, лише крадькома стежив за ними примруженими очима, майже з ніжністю відчуваючи під собою рятівний кругляк гранати.

Не дочекавшись відповіді, один німець, що сидів на підводі з піднятим коміром шинелі, узяв карабін і задом сповз на дорогу. Другий залишився на возі з віжками в руках, лейтенант аж застогнав од прикрощів. Виходило ще гірше, ніж він думав: до нього йшов один. Івановський внутрішньо стиснувся, в очах його потемніло, дорогу й берези біля неї чомусь немов повело вбік. Але він якось утримався, щоб не знепритомніти, й чекав.

Німець тим часом клацнув затвором, щось гукнув і, метляючи полами шинелі, пішов по дорозі. Карабін він тримав напоготові, прикладом під пахвою. Івановський потроху відпускав під собою планку гранати і подумки повторяв, як молитву: «Ну йди ж, іди…» Він чекав, увесь перетворившись у живе втілення останнього чекання, на інше він був уже просто нездатний. Він не міг докинути до німця гранату, він міг тільки зірвати його разом із собою.

Проте цей обозник, очевидно, був не дуже сміливий і йшов до нього так обережно, що здавалося, от-от поверне назад. І все ж наближався. Івановський уже бачив неголене, якесь заспане його обличчя, вкриті інеєм гудзики шинелі. Далеко ще від лейтенанта він зупинився і знову щось гукнув. Наступної миті лейтенант ледве не закричав од кривди, побачивши, як німець прикладає до плеча карабін і починає цілитися. Цілився він невміло, надто старанно, ствол карабіна довго ходив з боку на бік; напарник його все герготав щось із підводи, певно, давав поради. Івановський, як і до того, лежав нерухомо, широко розплющеними очима дивився на свого вбивцю, і сльози розпачу котилися по його обличчю. От він і дочекався світанку і зустрів на дорозі німців! Усе кінчалося безглуздо, підло й нікчемно, як не повинно було кінчатися за будь-яких обставин. Що ж йому тепер лишалося? Встати? Крикнути? Підняти вгору руки? Чи тихо й покірно прийняти цю останню кулю в упор, щоб назавжди зникнути з лиця землі Звичайно, він зникне, тепер йому зосталися лічені секунди, за якими настане Вічний Великий Спокій. У його становищі це було навіть заманливо, бо зразу припинялися всі страждання. Та зостануться жити інші. Вони переможуть, їм оновлювати цю зелену щасливу землю, дихати на повні груди. І кохати. Але хто знає, чи не залежить їхня щаслива доля від того, як помре на цій дорозі двадцятидворічний командир взводу лейтенант Івановський?..