Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Він не доказав — раптом провалився обома ногами, неголосно вилаявся, звернув трохи вбік. Тут починався чагарничок, лозняк, сніг став крихкий і майже не тримав зверху; під ногами, здається, було болото. Сотников нерішуче зупинився, не знаючи, куди ступити.
— А ти за мною. По моїх слідах іди. Тут небагато вже, — мовив здалеку Рибак і, спритно поправивши на плечі гвинтівку, досить рішуче став пробиратися крізь чагарник, розгрібаючи чобітьми сніг. Сотников похитнувся, не потрапивши в його слід, але теж поліз у чагарник.
Кілька хвилин вони продиралися так у чагарнику; обіч із снігу стирчала суха тростинка, яка тихо й нудно шерхотіла на вітрі. Непомітно перейшли замерзлу річечку і знову пішли лугом, грузнучи ногами в крихкому глибокому снігу. Сотникова охопила сонливо-знеможлива байдужість до всього на світі. Тільки зусиллям волі він примушував себе іти, не зупинятися і не впасти — у вухах дзвеніло, гуло: од вітру чи, може, від утоми.
Нарешті вони вибралися з кущів, але попереду їх чекав пагорок, і на його широкім некрутім схилі Сотникову стало зовсім погано: мліли ноги. Добре, що сніг тут мілкіший, а там і сям його і зовсім не було, під підошвами мулили запилюжені темні плішини. Рибак далеко вихопився вперед і довго простував косогором, щоб вибратися на хребтину пагорка і оглядітися. Сотников подумав, що той побачив щось — мабуть, недалеко вже було село. Сніговий пагорок, над яким висіло зоряне зі смугою небо, круто піднімався вгору і зникав у туманній імлі. А позаду широко розляглася сіра рівнина — з кущами, з якимись невиразними плямами, нечіткими у пів темряві тінями, а ще далі, майже суцільно, темнів ліс, з якого вони йшли. Він був далеко, той ліс, а довкола холонуло на морозі чисте поле — коли трапиться щось, тут допомоги нізвідки не буде.
Рибак усе чекав, і Сотников, важко дихаючи, пришкандибав до нього, уже не дотримуючись сліду, — ступав абикуди, тільки б не впасти. І коли підійшов, несподівано помітив: Рибак стояв на дорозі.
Вони нічого не сказали один одному, тільки вслухалися, придивилися і пішли не кваплячись угору — один правою, а другий — лівою колією. Дорога, мабуть, вела в село, можливо, їм пощастить дістатися до нього, не упасти на ходу, думав Сотников, і тоді вже буде видно, як і що робити далі.
Незабаром вони вибралися на вершину пагорка. Довкола розлягався нічний примарний простір: паморозь, сніг, сутінки з безліччю невловимих переходів, півтіней і плям, і ніде не було ні вогника, ні руху — змовкла, завмерла, причаїлася земля. І не дай боже у такий час зустріти отут людей — люди не принесуть їм удачі, не тих людей можна здибати на дорозі.
— Тихо!
Рибак ступив і спинився, звично рипнуло і стихло під його чобітьми, завмер і Сотников. Відкілясь із того боку, куди йшла дорога, долинув крик, уривок чийогось окрику — вирвався в морозяну ніч і пропав. Вони придивилися в ніч — недалеко попереду, в лощинці, очевидно, було село — смуга якогось нагромадження м'яко сіріла у сутінках. Але нічого певного там не можна було побачити, як не можна було зрозуміти, чи то був крик, чи, можливо, їм здалося. Навколо свистівшерхотів по сніжному полю вітер, ніч лежала німа, як сон. І раптом, уже виразніше, до них долетів чоловічий викрик команда чи, може, лайка, а потім вдалині бабахнув і луною розкотився в полі постріл.
Рибак видихнув повітря з переповнених грудей, а Сотников, мабуть, тому, що на якийсь час перепиняв дихання, почав глухо кашляти. Хвилину його невідступно бив кашель, хоч як він не тамував його в грудях, дослухаючись, чи не буде пострілів ще. Щоправда, вже й без того було зрозуміло, чий це постріл, — хто ж іще, окрім німців та їхніх прислужників, міг у такий час стріляти в селі Але пострілів більше не було, зо два рази долинуло за вітром щось схоже на голос — розмови чи окрик, не розібрати, — і Рибак вилаявся.
— Стараються, сволота. Для великої Німеччини.
Вони ще трохи постояли, вслухаючись у вітряну тишу, стурбовані питанням: що робити далі, куди податися? Рибак усе придивлявся туди, де у півтемряві зникала дорога, а Сотников одвернувся од вітру і дрібненько тихо дрижав: його морозило.
— Виходить, туди не поткнутися, — вирішив Рибак і потоптався на рипучому снігу. — Як ти, нічого? Може, давай лощинкою пройдемо. Тут десь за кущами має бути ще сільце.
— Давай — умисне байдуже знизав плечем Сотников. Йому справді все одно, аби тільки не стояти на морозяному вітрі й мати в надії хоч який-небудь вогник, що світив би попереду. Почуття його тупіли, огорталися примарною пеленою, як і раніше, паморочилася голова. Усі його зусилля йшли на те, щоб не спіткнутися, не впасти, бо тоді він навряд чи підведеться.