Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Рибак спинився і так стояв біля плоту, без упину лаявся в душі, не знаючи, що робити і що думати. Не вірилося навіть, що це той самий хутір, до якого вони навідувалися восени. Перед його очима постало колишнє людське житло з його непоказним селянським затишком. У хаті коло печі поралася баба Мелашка, пекла деруни, а вони сиділи без чобіт на лежанці й пересміхалися з Любкою, що пригощала їх сушеними горіхами. Горіхи ті, як і деруни, і сама Любка, особливо подобалися Булахову, балакучому бійцеві з прикордонників — кілька чоловік із них приєдналися перед тим до загону. Тепер уже з прикордонників не лишилося жодного. Він навіть не знав, коли зник Булахов, — він тільки сподівався на короткочасний притулок в цю холодну ніч і хотів під'їсти. Але їх випередили на якийсь тиждень, не більше — він це визначив точно.
Тим часом ззаду підійшов Сотников, який теж зрозумів усе і від такої новини спохмурнів, мабуть, не менше за товариша. Не промовивши й слова, він мовчки спинився і дивився на засніжені рештки колишньої хутірської садиби. Рибак переліз через ворину і пройшов двором до печі, що сиротливо, одна на весь хутір, стирчала з грудомах, покрита очіпком свіжого снігу. Було дивно й незвично бачити на ній цей сніг, який щільним шаром лежав і на припічку і навіть замурував челюсті. Комина печі не було, мабуть, обвалився під час пожежі й тепер разом із головешками незграбною купою громадився під снігом.
— Сволота! — вилаявся Рибак.
За ним на чистий сніг подвір'я вийшов Сотников, самотньо постояв трохи і підійшов до колодязя. Колодязь, напевне, тут був єдиним, що збереглося від пожежі. Цілий був і журавель, високо задерта жердина якого тихо погойдувалася на вітрі.
Рибак походив туди-сюди по подвір'ї, копнув чоботом порожнє діряве відро, що валялося на землі, поторкав обід напівзаметеного снігом зламаного колеса. Більше тут не було чим поживитися: те, що не знищив вогонь, мабуть, підібрали люди. І нікого вже тут не було, навіть не лишилося слідів ніг людей, самі тільки вовчі чорніли за плотом — певно, вовк теж мав якісь свої надії на хутір. Зрозумівши нарешті, що треба шукати іншого виходу, Рибак вернувся до колодязя.
— Ну, що ти на це скажеш?
— Виказав хтось. Звісно — при лісі, — сипло озвався біля колодязя Сотников і, мерзлякувато повертаючись од вітру, боком притулився до цямрини. В його грудях щось тихенько рипіло, як у зіпсованій гармошці. Рибак, помовчавши, сунув руку в кишеню шинелі й там під набоями і різним дріб'язком набрав жменю пареного жита — решту того, що лишилося з його сьогоднішньої харчової норми.
— Хочеш?
Без особливої готовності Сотников простяг руку, в яку Рибак відсипав зі своєї жмені. Обидва мовчки пожували запарки.
— Підрубали, називається!
Рибак розумів, що починало всерйоз не щастити, друга ця невдача злістю й роздратуванням озвалася в його почуттях. І не так важливо було те, що самі лишилися голодні, — більше пригнічувала думка про тих, на болоті, що гибіли зараз на холоднечі й чекали їх з будь-якими харчами. За тиждень боїв і біганини в лісах люди надто виснажилися, зголодніли, декого поранило, трьох несли з собою на носилках. А тут карателі обклали так, що ніде й приткнутися, тільки оцей краєчок болота і лишився ще не закритим. Але сюди далеко не сунешся — за три кілометри містечко з гарнізоном, патрулі на дорогах, поліція і до того ж безлісся — туди їм дороги немає.
Дожувавши усе із жмені, Рибак обвів поглядом напарника:
— Ну, як ти? Якщо дуже кепсько, топай назад. А я, може, кудись у село підскочу.
— Один?
— Один, а що? Не повертатися ж з порожніми руками.
Сотников помовчав, пересмикнувся від холоду — на місці почав проймати мороз. Йому було холодно, усі нутрощі стиснудися в крижаній знемозі. Щоб зберегти рештки тепла, він глибше насунув на вуха пілотку і щільніше загорнувся в шинелю.
— Чому ти шапки якоїсь не дістав? Хіба зігріє ця пілотка? — з докором сказав Рибак.
— Шапки ж не ростуть у лісі.
— Зате в селі у кожного мужика шапка.
Сотников одказав не зразу:
— Що ж, із мужика здирати?
— Обов'язково здирати? Можна і ще якось.
— Добре, пішли! — урвав розмову Сотников.
Вони рушили від колодязя і крізь проломину в плоті вийшли в поле. Сотников ураз зсутулився, глибше втягнув у комір маленьку голову в пілотці. На ходу вже Рибак висмикнув із-за пазухи забруднений вафельний рушничок і обернувся до Сотникова.