Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Раніше йому досить було невеликого зусилля двох пальців, щоб розведені кінці вирівнялися і їх можна було витягти з ручки. Тепер же, як Івановський не морочився, нічого з тими кінцями зробити не міг. Вони мов попримерзали там, наче їх поприпаювали наглухо, і він, ламаючи зуби і роздираючи ясна, півгодини гриз, крутив, вигинав непіддатливі кінці дротини. Певно, тільки після сотої спроби пощастило схопити обидва кінці зубами і з'єднати їх. Весь час дуже боявся, що не встигне, що на дорозі появляться німці й він нічого не зможе їм заподіяти. Проте німці не появилися, і коли граната була готова до застосування, він почав терпляче, настійливо чекати.
Але чекати виявилось чи не найважчим із усього, що йому випало цієї ночі. Чутливим загостреним слухом він ловив кожен звук у полі, та, крім шуму вітру, що не стихав, ніяких інших звуків довкола не було чути. Дорога, заради якої він доклав стільки нелюдських зусиль, до якої він так прагнув, лежала пустельною. Все навколо стихло, заснуло, тільки снігова крупа монотонно шурхотіла по обмерзлій тканині маскхалата, поволі замітаючи лейтенанта в колії.
Він усе дослухався, та як і досі нічого не чув, і тоді промайнула сумна думка, що найімовірніше, до ранку тут ніхто й не їхатиме. Не така це дорога, щоб по ній їздили вночі, хіба що хтось з'явиться аж завтра. Вранці, певно, хто-небудь повинен виїхати з цього штабу або їхати туди; не може ж штаб обходитися зовсім без дороги. Але скільки ще лишилося до того ранку — година чи п'ять — він не уявляв. Він дуже шкодував тепер, що залишив у лазні годинника; мабуть, це було зовсім непередбачливо. Не орієнтуючись у часі, він просто не міг розрахувати свої сили, щоб дочекатися ранку.
Занімілими пальцями стискуючи рукоятку гранати, він лежав грудьми на дорозі й чекав. Очей майже не розплющував, без того знав, що навкруги сіра снігова темрява й більше нічого. В сторожкій нічній тиші добре чувся кожний звук, але тих звуків, яких він чекав, ніде не було чути.
Лежачи на одному місці, він швидко почав утрачати тепло і мерз, цілком усвідомлюючи, що мороз і вітер, напевно, скоріше з ним розправляться, ніж це можуть зробити німці. Він усе дужче відчував це кожною клітиною свого наскрізь промерзлого тіла, яке не могло вже й тремтіти. Просто він повільно, мало-помалу замерзав. І ніхто не міг ні допомогти йому, ні підбадьорити, ніхто не довідається навіть, як він закінчив життя. При цій думці Івановський відчув страх, навіть переляк. Ніколи він ще не лишався в такій самотності, завжди в тяжку хвилину хто-небудь був поруч, завжди було на кого спертися, з ким пережити найгірше. А тут він один, як загнаний, підстрелений вовк у безкрайньому морозному полі.
Звісно, він приречений на загибель і розумів це з достатньою в його стані ясністю, хоч і не дуже шкодував про те. Врятувати його вже ніщо не могло, він не сподівався на чудо, знав, що для таких, із простреленими грудьми, чуда на війні не буває. Він більше ні на що не розраховував, хотів лише померти немарно. Тільки б не замерзнути на цій дорозі, дочекатися світанку і першої машини з німцями. Здорово, якби це був генерал, Івановський уже б висадив його в повітря разом із розкішним його автомобілем. У гіршому випадку згодився б і полковник чи якийсь там важний есесівець. Судячи з усього, штаб у селі великий, важних чинів там достобіса.
Але для цього треба дожити до світанку, вистояти перед диявольською холоднечею цієї жахливої ночі. Виявляється, пережити ніч було так важко, що він став боятися. Він боявся замерзнути, боявся заснути або надовго знепритомніти, боявся болю в грудях, який підстерігав кожен його рух, боявся дужче кашлянути, щоб не зійти кров'ю. На цій проклятій дорозі його підстерігали самі небезпеки, які він повинен був здолати, обдурити, щоб дочекатися ранку.
Рук своїх він майже не відчував, але почали вже дерев'яніти й ноги. Спробував поворушити пальцями в чоботі, але це в нього не вийшло. Тоді, щоб якось утримати тепло, котре хутко залишало тіло, він почав стукати замерзлими чобітьми об дорогу. В нічній тиші ззаду почувся глухий, тривожний гуркіт, і він перестав. Ноги не зігрілися анітрохи, проте самому стало погано, відчував, що втрачає свідомість, останнім зусиллям засунув під себе гранату. Гранату він тепер змушений берегти більше за життя. Без гранати все його існування на цій дорозі втрачало сенс.
Після глибокої непритомності, за якою настав довгий проміжок липкої, безсилої знемоги, він знову відчув пронизливий лютий холод і майже злякався. Здавалося, цій ночі не буде кінця і ніякі хитрощі не допоможуть йому витримати до ранку. «Але як же це може бути? — ледве не кричав у ньому протестуючий, сповнений відчаю голос. — Невже ж так нічого й не вийде?» Заради чого ж тоді витрачено стільки його зусиль? Невже всі вони марно пропадуть? Але ж зусилля — продукт його матеріального «я» і самі, певно, матеріальні, як кожна енергія, вони ж — знесилене його тіло і пролита ним кров, чому ж вони повинні в цьому матеріальному світі зникнути безслідно? Перетворитися в ніщо?