Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Заспокойтесь, я пожартував!.. Бажаю вам щасливої дороги… Але майте на увазі, фрейлейн Маріанно, якщо ви нас обдурили і базікатимете зайве про те, що тут побачили й почули, — бережіться. Ми вас знайдемо всюди. Зрозуміли? — Отак грізно застерігши, Соковський відпустив Лізу.
Тільки на вулиці вона відчула, як неприємно прилипла до тіла сорочка. Зітхнувши на повні груди, Ліза подумала: «Здається, минулося і цього разу!..»
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Сонце пригрівало все дужче, паризька весна минала. На вулицях і бульварах гуляло багато публіки. З'явилися і туристи, серед яких чимало було німців. «Чого б ото?» — дивувався Василь. Без Лізи Париж здавався йому нудним, безлюдним. Вона й досі не повернулась, не подавала про себе звісток, і він дуже непокоївся. Не знав же навіть її адреси. А втім, що з того, якби й знав, писати все одно не можна було.
Увечері Василеві не хотілося їхати в порожню квартиру, де все нагадувало про Лізу, і він майже весь вільний час проводив у тенісному клубі — інколи грав, а частіше просто розмовляв а друзями. Туди ж приїжджав і Сар'ян, вони разом обідали, потім їхали до журналіста і дотемна працювали в садку.
Усі спроби Василя налагодити зв'язок з «батьком» і довідатися про Лізу були марні. «Батько» мов крізь землю провалився: не відповідав на листи. Василь не знав, що й думати. Не бачачи ніякого виходу, він вирішив розшукати фрау Шульц. За нормальних умов Василь не шукав би її, зустрічатися з нею не можна було з багатьох причин. Але становище було непевне, і це якоюсь мірою виправдовувало його.
Василь розшукав фрау Шульц у модному ательє. Звертаючись до неї, спитав:
— Моя дружина замовляла вам вечірню сукню. Вона у від'їзді і попросила мене довідатися, чи не готова сукня.
— Готова, заходьте, я вам покажу. — Фрау Шульц одразу все збагнула і провела Василя в маленьку кімнатку за приймальним залом.
Виявилося, вона теж стурбована тим, що немає звісток від «батька».
— Ні листів, ні кур'єра — нічого! Сама не розумію, в чому справа! — Жінка розповіла, що з Браун стрічається рідко. Стенографістка ухиляється від зустрічей і взагалі поводиться дивно, нервозно, ніяких вартих уваги відомостей не приносить, хоч гроші бере.
— Чим ви пояснюєте це? — спитав Василь.
— Правду кажучи, голову собі над цим я особливо не сушила, бо якби Браун і сповістила, щось значне, я все одно нічого не могла б передати: зв'язку нема.
— Якщо все-таки Браун принесе вам цікаві новини, будь ласка, повідомте мене. Дзвоніть прямо в контору, — сказав Василь і, попрощавшись, пішов.
Ганс Вебер рідше став появлятися в клубі, а грати в теніс і зовсім перестав. Прийде на часинку, погортає журнали, вип'є в барі келех вина і щезає надовго. Василеві хотілося поговорити з ним, та лишитися наодинці з Вебером йому не щастило, а показувати за тогочасних обставин свою особливу близькість із секретарем генерального консульства Німеччини не хотілося. Після зустрічі з фрау Шульц Василь усе-таки надумав з'ясувати у Вебера дещо про стенографістку: її нервозність, про яку говорила фрау Шульц, викликала в нього деяку тривогу.
Одного разу, побачивши Вебера в читальному залі з ілюстрованим журналом у руках, Василь підсів до нього і пошепки, як і належало в цьому місці, запросив повечеряти разом.
— Треба поговорити з вами…
Вебер кивнув головою. Невдовзі він зайшов до ресторану і сів до Василсвого столика. Вечеряти він не схотів — замовив собі кави. Вигляд у нього був заклопотаний.
— Чому ви стали рідко заходити сюди? — по-дружньому спитав його Василь.
— Обставини! — невиразно відповів Вебер і, понизивши голос, додав: — Тенісний клуб у нас вважають розсадником демократичних ідей і антинімецьких настроїв. Відвідини його наше начальство не дуже схвалює…
— Скажіть, ви знаєте що-небудь про фрау Браун?
— Що саме?
— Кажуть, останнім часом вона дуже нервує…
— Подейкують, що незабаром змінять увесь склад німецьких дипломатичних працівників, які довго жили в Парижі. Можливо, це торкнеться й Браун.
— Хіба так уже погано поїхати на батьківщину?
Вебер подивився на Василя й усміхнувся, його погляд немов питав: «Ви справді наївний чи хочете удати з себе такого?»
— Невже ви серйозно вважаєте, що дуже приємно повернутися у наш третій рейх? Браун тут була непогано забезпечена матеріально, мала відносну свободу, заводила собі яких хотіла кавалерів… Там вона буде не тільки під наглядом, але й не зможе зустрічатися з чоловіками неарійської раси. От і хвилюється дамочка, передчуваючи всілякі неприємності.