Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Ліза, як крізь сон, почула голос хлопчика:
— Фрейлейн Маріанно, на столі якийсь папір! — Він потягнувся, щоб подивитись.
— Стривай, Паулю, — зупинила його Ліза. — Хіба ти не знаєш, що негарно читати чужі папери? — Вона накрила аркуш салфеткою.
Нагодувавши дітей, Ліза повела їх гуляти…
Час минав швидко, до початку занять в університеті зоставалися лічені дні, — пора було збиратися додому. Ліза поїхала за місто, на розкопки, щоб попрощатися з професором Ніколаї. Всю дорогу вона думала, що треба попередити вченого про небезпеку, яка йому загрожує, — порадити виїхати звідси світ за очі. Ні, робити цього їй, Лізі, не можна ні в якому разі. Професор насамперед запитає її, звідки вона знає, що йому, людині зовсім мирної професії, загрожує небезпека? Ясно, що Ліза не зможе йому розповісти. Тоді він, вважаючи її плетухою, інтриганткою, дивись, зчинить галас. Історія ця дійде до фашистів, і ті зрозуміють усе… Допомогти професорові треба: приїхавши в Париж, вона попросить Василя або самого «батька» якось урятувати його. Вони придумають, як це зробити!..
Напередодні, під'їзду Ліза купила дітям іграшки і пішла до Дітріхів попрощатися. Вона палко подякувала їм за добро, що вони зробили для неї, обіцяла писати з Парижа.
Побажавши Лізі щасливої дороги, Дітріх спитав, чи не хоче вона попрощатися і з Соковським.
— Я б охоче, але мені незручно самій іти до нього!
— Тоді я піду з вами.
— Що ви! Не завдавайте собі клопоту!
Ліза насторожилась — чого б це така наполеглива люб'язність? Але тут втрутилася Гертруда.
— Йоганн проведе вас, тим паче що Соковський живе за кілька кварталів звідси.
Лізі мимоволі довелося погодитись.
Соковський жив у невеликій віллі поблизу Дітріхів. Двері відчинив кремезний молодик двометрового зросту. Пізнавши директора банку, він уклонився і пропустив гостей у дім. До кабінету господаря їх провів інший молодик, з військовою виправкою, на зріст трохи нижчий за першого. Від зустрічі з ними Лізі зробилося млосно, але вона опанувала себе і спокійно піднялася по сходах на другий поверх.
Кабінет Соковського був розкішно умебльований. Килим на підлозі приглушував кроки, м'які, оббиті світлою парчею меблі, шафи, напаковані книгами, величезних розмірів письмовий стіл, на стінах картини.
Помітивши гостей, Соковський відклав ілюстрований журнал, що його тільки-но читав, і швидко підвівся з крісла.
— О, кого я бачу! Який приємний сюрприз!
— Я прийшла попрощатися, а гер Дітріх ласкаво згодився провести мене, — сказала Ліза.
— Уже покидаєте нас?
— Так, скоро почнуться заняття в університеті…
Соковський ступив два кроки і опинився біля Лізи. Правою рукою він схопив її за підборіддя і подивився прямо в очі.
— Скажіть, студентко, ви справді та, ким тут рекомендуєте себе?
— Я вас не розумію, — тихо промовила Ліза.
— Отак і не розумієте? — Він опустив руку.
— Ні! — Ліза вийняла з сумочки мережану хусточку і, вдаючи, ніби витирає сльози, затулила нею лице, щоб не помітили, як вона хвилюється.
— Чого ви плачете? — Цього разу запитання було поставлено м'яко, майже лагідно.
— Мені… дуже прикро…
— Прикро? Чому?
— Я вас поважала… дуже вдячна всім — і фрау Гертруді, і панові Дітріху, і особисто вам… за вашу увагу до мене… І раптом — отакі слова! — Ліза гарячково згадувала: чи нема у неї з собою або в речах чогось такого, що могло б скомпрометувати її? Наче нічогісінько. Паспорт, студентський квиток, зошит із нотатками про розкопки. Листа на ім'я професора Ніколаї, який привезла з собою, давно вже знищено. Ліза пам'ятає, що старанно перевірила записи в паспорті — там не було ніяких поміток про те, що вона заміжня. Отже, це просто психологічна атака! Правда, вони могли перевірити, чи справді в неї мати — власниця скляного заводу в Словаччині, але поки що про це ніякої розмови не було.
Вона помітила, як Дітріх і Соковський перезирнулись, останній навіть покрутив кінчики вусів.