Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Ковачич, як справжній джентльмен, з'явився в ресторані хвилина в хвилину — о шостій годині. Побачивши Василя за столиком, весело гукнув йому:
— Хелло, Кочеку! Як поживаєте, старий?
— Чудово! Сідайте сюди. Я скучив за вами, Джо!
Василь замовив розкішний обід, коньяк, вино, шампанське. Віце-консул умів пити не п'яніючи.
За десертом розмова зайшла про Василеві справи.
— Все було б о'кей, — сказав Василь. — Ось тільки шкода, що я з кожним днем дужче й дужче відчуваю свою неповноцінність…
— Неповноцінність?
— Уявіть собі!.. Адже я підданий Чехословацької республіки, а не США, як ви. Боюсь, що незабаром, взявши до рук мій паспорт, чиновники і навіть портьє в готелях дивуватимуться: що це, мовляв, за країна — Чехословаччина? Коли я був у Німеччині, німці не приховували своєї зневаги до мене, і, якщо хочете, я ледве втік звідти… Скажу вам конфіденціально, що наближається розв'язка: німці окупують мою батьківщину — і тоді мій паспорт буде взагалі нічого не вартий!
— Та ні! Не може бути, щоб німці ризикнули так зробити. Не можна ж, справді, чинити розбій серед білого дня! — Ковачич недовірливо похитав головою.
— Дуже навіть можна!.. Не встиг Гітлер прибрати до рук владу, як судетські німці заговорили про автономію. Повірте мені, це тільки початок, найстрашніше попереду. Скажу вам більше: не тільки Чехословаччина, а й батьківщина ваших предків під загрозою.
— Що ж, мабуть, ви правду кажете: від фашистів усього можна сподіватися. Біда в тому, що зі страху перед більшовиками ніхто їм не перешкоджатиме! — погодився Ковачич.
— Джо, ради нашої дружби, допоможіть мені дістати американський паспорт! — сказав раптом Василь, не зводячи очей з обличчя американця.
— Це дуже важко!.. Щоб стати американським підданим, треба народитися в Штатах або жити там довго, не менше як десять-п'ятнадцять років…
— Якби було легко, я не звертався б до вас. Для мене це питання життя і смерті. Мене вважають удатним комерсантом. Я почав на голому місц,і. Тепер у мене чималий статок. А що з того? Завтра все може піти прахом… Я готовий на будь-які витрати, тільки допоможіть!
— Справа не у витратах! — Віце-консул досадливо поморщився. — А в можливостях…
— Усе життя вам дякуватиму!
— Зараз нічого не можу обіцяти. Якщо трапиться нагода, повідомлю вас.
Вони випили ще пляшку шампанського, і Василь довіз Ковачича до особняка, в якому містилося консульство США, а на другому поверсі жили його співробітники.
Поставивши машину в гараж, Василь надумав пройтися по нічному місту. Було тепло, як улітку. На вулицях гуляло багато людей. За мармуровими столиками прямо на тротуарі, перед кафе й ресторанами, сиділи літні парижани і зиркали на перехожих. На кожному кроці лунали модні пісеньки. Париж гуляв, Париж веселився. А на душі у Василя було тривожно. Від Лізи людної звістки. «Батько» теж мовчить… Невже йому, Василеві, судилося все життя прожити в тривозі? Так можна і постаріти, не побачивши світлого дня, не зазнавши ніяких радощів. Хіба це життя: завжди насторожі, удень і вночі, уранці і ввечері. Зважувати кожне слово, перш ніж його вимовити… Навіть сьогодні вранці, розмовляючи з Борро, хлопцем безумовно чесним, порядним, він змушений був говорити натяками. Певно, Борро мучать думки, що за людина цей Кочек, чого він добивається? З одного боку, радить, як краще боротися проти фашизму, а з другого — випроваджує Клода в Америку, щоб, не дай бог, той не кинув тінь на рекламну фірму «Жубер і компанія». Бідолашний хлопець сушить голову над цим, а спитати прямо не наважується… Або той же Ганс Вебер! Відкритися б перед ним, — нема ж ніяких сумнівів, що Вебер справжній антифашист і колись може бути корисним помічником. Ні, поки що не можна, — як каже «батько», недостиглі плоди не зривають. А хто знає, коли вони достигнуть?.. Що Вебер? Навіть з таким близьким і вірним другом, як Сар'ян, і то доводиться тримати себе в суворих рамках. Така вже, видно, його доля, нічого тут не зміниш! Василь зітхнув і почав думати про інше.
Останнім часом сторінки французьких газет рясніли повідомленнями про те, що уряд виявляє тенденцію до зближення з Радянським Союзом. Писали про візит до Москви Ерріо і П'єра Кота. Здавалося б, усе логічно, правильно, так і має бути. Весь світ знає, що між Францією і Росією завжди були дружні відносини. І тепер, коли в сусідній Німеччині лунають войовничі заклики, для Франції лишається єдиний вихід: підтримка з боку могутнього Радянського Союзу, якщо ті заклики перетворяться на агресивні дії. Однак стало відомо, що, посилаючи до Росії Ерріо й Кота, прихильників зближення з росіянами, кабінет міністрів не наділив їх ніякими повноваженнями. Вони мали тільки вивідати, який настрій у Кремлі. Одне слово, правлячі кола Франції вдалися до дуже хитрого маневру: пустили димову завісу, аби показати Гітлерові, що коли він спробує так чи інакше зазіхнути на інтереси Франції, то вона знайде собі сильного союзника в особі комуністичної Росії.