Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Трохи вмію.
— Чудово, дещо змалюєте. Погляньте на оту мармурову статую жінки. Вона добре збереглася, тільки трохи ушкоджено ніс. Унікальна річ! Такої ви не побачите в жодному музеї світу. Коли маєте з собою папір і олівець, можете почати малювати.
— Дякую, ви дуже ласкаві!.. Як ви гадаєте, тут було селище римлян чи фортеця? У нас багато розмов з цього приводу.
— Найвірогідніше, тут було селище. Але через те, що римляни жили в чужій країні, в оточенні ворожого народу, вони змушені були обгородити селище фортечним муром, широким валом і поставити сторожові вежі. Однак це не допомогло їм, — певно, жителі цієї країни напали на римлян, знищили їх і зруйнували селище…
Під палючим сонцем старий цілу годину водив Лізу по руїнах, показував залишки фортечного муру та веж, пояснював усе.
— Зважте, мадемуазель, — отака сумна доля завойовників у всі віки! Якщо пішла в небуття могутня Римська імперія, то що ж чекає сучасних завойовників?..
Ліза змалювала мармурову статую і, коли сонце схилилося на захід, попрощалась із професором і поїхала в місто.
Тепер у Лізи були всі підстави пожити в цьому місті ще деякий час. Вона в думці дякувала дивакові професору за те, що він не дозволив їй брати участь у розкопках, бо довелося б щодня їздити в цю безлюдну місцевість і годинами копатися в землі під пекучим сонцем.
Фрау Гертруда, сказавши Лізі, що в пансіонаті, де звичайно зупиняються німці, звільнилась кімната, додала:
— Не розумію, чому б вам не жити у нас до самого від'їзду? Ви ж бачите, ми добре ставимося до вас, а діти мої полюбили вас…
— Я більше не можу завдавати вам клопоту, тим паче, що тепер часто вдосвіта їздитиму на розкопки і повертатимуся, назад запорошена й брудна…
— Ну, вам видніше! — Гертруда навіть трохи образилася. — Сподіваюсь, ви не покинете нас зовсім і бодай щосуботи й неділі буватимете у нас!
— Із задоволенням і вдячністю!
У пансіонаті, куди Ліза перебралася того ж дня, жили самі німці — переважно молоді чоловіки. Жінок було троє, не беручи до уваги хазяйки, яка чимось скидалася на фрау Браун.
Багато мешканців знали Маріанну як друга сім'ї Дітріхів, були дуже вдоволені, коли вона появилася в пансіонаті. Вони ставилися до Лізи з повною довірою. Проживши в пансіонаті лише кілька днів, Ліза впевнилася, що всі ці добродії, оселившись тут під личиною комерсантів, комівояжерів та представників усіляких німецьких торгових фірм, насправді агенти розвідки й уповноважені партії націонал-соціалістів. Вони не приховували, що збираються змінити в чужій країні державний лад і посадити в міністерські крісла бажаних їм людей. Якщо цього не пощастить зробити «мирним» шляхом — шляхом провокацій та підкупів, то в запасі у них є інші, дійовіші засоби. Зокрема, вони натякали на добре озброєні фашистські загони з місцевої молоді, готові за першим сигналом кинутися в бій, щоб здобути владу.
Один німець, схожий на молодого вченого, часто говорив про те, що вдаватися до насилля ранувато, — можна завчасно збурити всю Європу. Інша річ — мирні засоби. Хто може перешкодити королеві дати теперішнім міністрам відставку і доручити сформувати новий уряд надійній людині, яка задля держави порве зв'язок з Францією, укладе міцний союз з Німеччиною і пристосує економіку країни до інтересів старшого партнера? Законно, мирно і, головне, без галасу!
Але серед молодих німців, що мешкали в пансіонаті, були й гарячі голови — прихильники негайних дій.
— Нам наплювати на думку Європи! — кричав рудий молодий німець з веснянкуватим обличчям. — Кого нам боятися? Пещених французиків чи бундючних англійців, які сидять на своєму острові? А таку мізерію — як ото Бельгія та Голландія — взагалі можна не брати до уваги!..
Ці німці говорили так, немовби не сьогодні-завтра стануть господарями всієї Європи і диктуватимуть народам свою волю.
По вечорах вони пили пиво, палко сперечалися, горлали свій гімн — «Німеччина, Німеччина понад усе». З Лізою були ввічливі, навіть підкреслено шанобливі. До цього їх змушувала залізна дисципліна: не могли ж вони дозволити собі легковажності щодо друга сім'ї пана Дітріха — вождя місцевих фашистів!..
Щосуботи, купивши гостинці дітям, Ліза йшла до Дітріхів. Увечері там збиралися більш чи менш вельможні німці. Тут теж не обходилося без пива й сосисок, але пили в міру, обмінювалися новинами, і якщо сперечалися, то без галасу й криків..
Якось у домі Дітріха з'явилася нова людина — сухорлявий років сорока німець, з виразом гидливості на обличчі. Прізвище його було фон Болен. Він щойно приїхав з Німеччини і привіз силу новин. З того, як шанобливо прийняли гостя і як уважно слухали його, Ліза догадалась, що прибулець — велика цяця серед націстів.