Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Може, дати копію цього листа місцевим журналістам, які працюють у нас, щоб вони хоч натякнули попервах про існування такої угоди між французами і росіянами? — спитав Дітріх. — Тепер це показуватиметься більш правдоподібним: адже у французькій пресі лунають голоси за переговори з Кремлем. У Парижі серйозно подейкують про поїздку до Москви відомих русофілів Ерріо та Пера Кота. Майте на увазі, наші люди вже тепер можуть вивести на вулицю кілька тисяч чоловік!
— До цього питання ми ще повернемося, коли Соковський сповістить, яке враження справить лист в урядових колах.
— Про це неважко здогадатися: всі монархи світу до смерті бояться більшовиків, — сказав Соковський. — У мене є інша пропозиція. Чи не краще обрати коротший шлях — усунути прем'єра і одним махом розв'язати всі проблеми?
— Ні, в Берліні вважають, що до цього треба вдаватися в крайньому разі, коли буде випробувано всі інші заходи!.. Особисто я цілком згоден з такою настановою. Для поспіху в нас нема особливих причин, — сказав фон Болен. Настала коротка пауза, певно, він про щось міркував. — А втім, ви, здається, маєте рацію, дорогий Йоганне: варто сказати журналістам про те, що є такий лист, не розкриваючи, зрозуміло, його змісту. Нехай роблять усякі припущення і пишуть про це… Скажіть, Соковський, ви встигли прибрати до рук потрібних людей у тутешній поліції? Я цікавлюсь цим не випадково. Якщо треба буде організувати демонстрацію, що матиме всі ті наслідки…
— Аякже! Не тільки в поліції, а й у генеральному штабі армії у нас є свої люди, готові діяти за першим нашим сигналом. Я в житті не зустрічав пожадливіших і продажніших людей, ніж у цій країні. Тут за гроші можна купити не тільки чинів поліції, а й самого короля вкупі з королевою, аби тільки добре заплатили, — дозволив собі пожартувати товстун Соковський.
— Отже, ми про все домовилися, — знову почав фон Болен. — У мене до вас одне-єдине прохання: намагайтеся, щоб наші люди поводилися тут не надто задирливо. Нам ні до чого дратувати місцеве населення.
Скрипнуло крісло, мабуть, приїжджий гість підвівся, встали й інші.
— Не турбуйтесь! Ми все зробимо і певні, що в Берліні нами будуть задоволені! — поспішив запевнити фон Болена Дітріх.
— От і добре… До речі, Дітріх, хто ця дівчина, яка гостює у вас щосуботи й неділі? — спитав фон Болен.
— Німкеня від змішаного шлюбу. Народилась у Чехословаччині, вчиться в Сорбонні.
— Думаєте, у неї все гаразд?
— Цілком певен.
— Не цікавились, як вона опинилася тут?
— Приїхала взяти участь в археологічних розкопках, які веде професор Ніколаї.
— Чи не той це професор, який натякав нещодавно про демократію і право кожної нації самій обирати собі спосіб управління?
— Атож! — відповів за Дітріха Соковський.
— Виходить, ще живий! Шкода, дуже шкода… Краще було б прочитати повідомлення про його наглу смерть! — Фон Болен зареготався.
Засміялися і ті двоє. Соковський сказав:
— Ми про це подумаємо.
На ті слова у Лізи навіть подих перехопило. Внизу знову почали шепотіти, потім усе стихло, гості й господар пішли. Але Ліза була дуже збуджена тим, що почула, і не могла заснути. Сповістити б про все «батька», щоб наші вчасно викрили фальшивку… Але як? Єдина можливість — якнайшвидше їхати в Париж. Ні, і це не годиться: передчасний від'їзд може викликати підозру. Фон Болен і так цікавився нею. Адже вона жодного разу навіть не натякала, що збирається скоро їхати. Якби спішна телеграма, виклик… На жаль, ніхто їй такої телеграми не пришле.
У неділю вранці, коли в домі всі спали, Ліза сама приготувала для дітей сніданок і покликала їх до їдальні. На столі лежав аркуш паперу. Ліза кинула на нього швидкий погляд і встигла прочитати заголовок: це була та фальшивка, про яку йшлося вчора вночі.
Як, чому такий винятково секретний документ опинився на столі? Забули випадково чи лишили з певним заміром? Невже її запідозрили в чомусь? Вона, здається, не давала ніякого приводу для цього. То в чому ж річ? Усе це блискавкою промайнуло Лізі в голові… Звичайно, було б дуже ефектно — приїхати в Париж і покласти на стіл документ, сфабрикований у Берліні. Не тільки розповісти про підготовку змови, але й довести це документом. Спокуса велика, що й казати. Однак не треба забувати, з ким маєш справу. Про забудькуватість таких пройдисвітів і мови не може бути, — це явна пастка. Найменша необачність, один необережний крок, і все пропало — загинеш сама і діло занапастиш.