Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Нарешті,— сказала пані Револю синові,— нарешті скінчилося. Ми звільнились від нього.
— Обережніше, він може почути.
— Тим краще, нехай чує.
Роза, що йшла недалеко від Ландена, кинулась наздоганяти їх і стиха сказала братові:
— Новину знаєш? Я знайшла собі місце.
— Ні, вибач, — озвалась пані Револю, — ми спершу обговоримо це дома.
— Мамо, адже мені так пощастило!
— Ні, якраз не пощастило. Я вже звикла до думки, що ти працюватимеш, ну, скажімо, репетитором, уроки даватимеш…
— А які б це я давала уроки? Музики я не знаю. Взагалі нічого не знаю, ні на що не здатна.
— Щоб дітей навчати, знань завжди вистачить… А то що ж це буде: дочка Оскара Револю — і раптом торгує в крамниці!
— Вибач, мамо, не в звичайній крамниці, а в книгарні, а це зовсім інше… Так, Дені, уяви собі: я йду до Шардона.
— До Шардона? До нашого книгаря?
Вона була радісно збуджена. У Дені навіть заворушилось невиразне невдоволення — занадто вона щаслива. Його дратував цей надмір радості. І коли вони проминали браму, він гостро кинув:
— Сьогодні до мене приїздив П'єр…
— Ах! — тільки й спромоглася Роза.
Вже зовсім стемніло, і він не міг бачити її обличчя, але озвалась вона якимось неначе не своїм голосом:
— Він тобі казав про Робера?
Брат відповів: «Ні!» — і з задоволенням вдихнув вологе повітря.
Коли ввійшли в передпокій, пані Револю оголосила:
— Ми нічого не вирішуватимемо, не порадившися з моїм старшим сином.
Роза не стримала властивого молодості обурення:
— Я не повинна з ним радитись, як саме годуватиму його…
Мати рвучко підвела голову:
— Розо! — й додала суворо: — Він твій старший брат — цього, здається, досить; до того ж він хворий, дуже хворий.
— Правда ваша, мамо… Зараз і ходімо до нього. Я завтра повинна дати відповідь Шардонові.
У замку не палили. «На східцях тут справжня льодовня», — зітхала пані Револю. Вона йшла перша, з лампою, за нею Роза. Дені позаду. Їхні три тіні танцювали, підкорочені східцями. Біля дверей пані Револю сказала:
— Зачекайте, піду гляну, чи не спить… — і віддала лампу Розі.
Дені уважно подивився на сестру. Тільки тепер він помітив, як вона змінилася за останні тижні; ніби події, що відбулися за цей час, молотом перекували її обличчя: на ньому не лишилося жодної дитячої риски; під очима, на схудлих щоках і на скронях залягли тіні, видовжений ніс не прикрашав її. Плечі були вже не тендітні, а вугласті… Гіркота й жалощі охопили Дені. А для того ж, щоб це змарніле личко осяяла радість, досить було сказати: «П'єр відвідав мене, щоб порозмовляти про Робера і про тебе…» Повернулась мати й жестом показала, що можна йти до старшого брата.
З прочинених дверей виповзла хмара диму, запахло тютюном. Жюльєн трохи вистромив з-під зеленої теплої ковдри голову — голову кощавого птаха.
Недуга, яку він спершу тільки вдавав, тепер насправді опанувала його. Схованка, яку він собі створив, замкнулася й замкнула його. Його сум не був уже вдаваний, так само як і неспроможність ні до якої дії. Він казав, що хоче піти з життя, а життя вже само відходило від нього. Коли Роза глянула на нього, їй стало прикро за ті гострі слова, що недавно вихопились у неї. Сповнена жалю, вона без огиди взяла його волохату руку, що висунулася з розірваного рукава.
— Який сьогодні був чудовий день, Жюльєне… Якби ти знав! Сонечко вже віщує весну. Здавалося, ніби все втрачено, а виявляється, все залишилося… Справді, все: і сонце, і навколишній світ, і люди…
Він відвернувся до стіни й забубонів:
— Не треба говорити… Я не хочу, щоб зі мною розмовляли…
А мати все-таки наполягала:
— Любий мій, ми зараз підемо… Дамо тобі спокій… Я хочу тільки спитати твоєї думки…
— Нічого не треба! — гукнув Жюльєн. — Нічого не хочу знати… Ніякої думки в мене нема…
Та це не про справи, потрібна тільки звичайна порада; ти ж бо старший. Ти мусиш вирішити, чи йти Розі на роботу, що пропонують їй у Шардона, у книгаря…
— Хай робить що хоче… все пропало… А коли все пропало…
— Послухай, Жюльєне, — почала Роза, — ти, може, здивуєшся. Уяви собі: мені подобається, що я стану однією з тих дівчат, які юрбами висипають на вулицю, коли зачиняються крамниці. Це мене просто захоплює… Я починаю нове життя, отже, в мене їх буде двоє… було одне, а тепер друге… От якби й ти схотів…
Він уже не слухав; він благав, він пхинькав жалібним голосом: