Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Отже, у Ландена з'явився обов'язок — покарати Лораті. Проте з цим можна не поспішати. Нема чого квапитися. Треба тільки пам'ятати про існування жінки, через яку заподіяв собі смерть Оскар Револю, не випускати її з поля зору; він пильнуватиме цю самицю.
Стояло таке безгоміння, що здавалося, ніби якась стихія, течія прозорої сонної води затопила замок. Пан Ланден, осторонь від неприязного люду, від ворожого світу, востаннє залишився тут наодинці з тінню свого обожнюваного хазяїна. Він знав, як ставились до нього спадкоємці, знав, що, вийшовши за поріг цього дому, вже ніколи сюди не повернеться. Ах! Якби вбога душа могла коли навідатися сюди з похмурих берегів, то саме цієї ночі, думав Ланден. Якби двері кабінету несподівано відчинились, якби ввійшов Оскар Револю, заклопотаний, як завжди, якби, навіть не глянувши на клерка, щось йому наказав, якби, пройшовшись туди-сюди, постояв хвильку перед вікном, притулившись чолом до шибки, а потім сів, нахилившися до столу, побрязкуючи ключами в кишені; якби потім, відчинивши шухляду, порпався там, марно шукаючи якогось папірця, а тоді відіпхнув би стомлено стос паперів, витяг би зі скриньки довгу дорогу сигару, — він тільки такі й курив, і від них у Ландена боліла голова, — якби таке сталося, то старший клерк анітрохи не здивувався б і ні про що б не спитав. Він застиг би в чеканні, а його очі, очі вірного пса, дивилися б не в вічі господареві, а на його руки: руки не відчувають, коли хто на них дивиться, не відвертаються, не уникають відданого погляду.
Але мрець не може повернутися, він ніколи не повернеться; тим часом Ланден розплутував мотузку, якою було перев'язано останню паку документів, розплутував з якимось невиразним хвилюванням, ніби в ньому пробудились гамовані досі прагнення. Тут були записники, недавні свіжі нотатки, часто дуже нерозбірливі: записані були години ділових зустрічей, адреси, якісь цифри, алгебраїчні формули. Часом траплялося жіноче ім'я, яке нічого не промовляло Ланденові,— коротеньке ім'я, свіже й ніжне, що не викликало у нього асоціації з якимось личком. Тому Ланден перечитував ці імена з обуренням, бо в його кодексі поводження легальними вважалися лише ті втіхи, про які господар розповідав йому.
І раптом в одному записничкові під адресою квітникарки впав у вічі запис, такий, ніби Оскар Револю не на папері його занотував, а висловив його в присутності Ландена, не звертаючись до нього, — так він звичайно й робив. Таємності запису сприяла ще й надзвичайна нечіткість письма: дарма що Ланденові добре відома була кожна карлючка — йому довелося розбирати написане з допомогою лупи:
«Незнайома жінка цієї ночі подарувала мені стільки насолоди тому, що я не кохав її. Я не відчував того хвилювання, яке опановує мене біля Регіни. Любов до неї робить мене неспроможним, я просто втрачаю тяму біля неї. Присутність коханої жінки спустошує мене. Чи міг би я володіти нею інакше, ніж тільки в уяві або в обіймах іншої? І я волів би краще померти, ніж звіритися з цим перед кимось… А проте я зізнався в цьому…»
Далі стояло слово, якого Ланден не міг розібрати, хоча він і досконало знав особливості письма свого хазяїна (навіть у випадках, коли Оскар Револю не міг розібрати того, що сам написав, він удавався по допомогу до старшого клерка). Ланден поступово розібрав: «пот», далі «в», потім і все слово — «потворі». Так, ніякого сумніву, саме так: «…зізнався в цьому потворі…».
Ланден навіть не змигнув. Він іще не усвідомив, хто ж та «потвора». Куля пройшла навиліт, безкровна рана закрилася миттю. Він і далі розшифровував з великою пильністю, у важких випадках удаючися до лупи:
«…Його сила в тому, що він завжди поруч, як кошик на сміття, як попільничка, як килимок на підлозі, як плювальниця. Те, що інший звіряє лиш сам собі, те, про що зважується подумати лише на самоті, йдучи вулицею або за обідом у ресторані під брязкотіння посуду й грім оркестру, не довіряючи жодному людському вухові,— я від таких речей звільнявся перед потворою. Він увійшов у моє життя ще з ліцейських років і не покинув мене й досі… Це помийниця, біля якої мені довелося працювати, любити, втішатися, страждати, — і не я його, а він мене обрав… І раптом на цьому повороті життя мене охопив жах на саму думку про те, що воно, моє життя, проходило під знаком цієї потвори, що це створіння володіло й керувало ним, настановивши мене своїм божеством. Мене охопив жах, бо лише я знаю те, що і йому самому невідоме, — він створений для злочину»…