Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
З усієї сили він намагався зберегти рівновагу і втриматися на ногах, але йому перешкоджав сильний вітер. Здавалося, вітер усе дужчав і часом так штурхав його в груди, що встояти на ногах було неможливо. І лейтенант знову впав, може, кроків за тридцять от Пивоварова, одразу спробував підвестися, та не зміг. Тамуючи тяжкий біль у грудях, полежав, умовляючи себе не поспішати, зачекати, більш економно витрачати свої слабкі сили. Але бажання швидше дійти до дороги стало таким сильним, що розум уже був для нього кепський порадник — зараз він був у владі почуттів, які дедалі більше брали верх над здоровим глуздом.
І він знову підвівся, спочатку навкарачки, потім на коліна, далі слабким ривком і неймовірним зусиллям — на рівні ноги. Найважче було втриматися на них саме в момент першого кроку — після цього з'являлася інерція тіла, і кілька кроків давалися відносно легко. Та наступні знову утруднювались, його водило з боку на бік, і кінець кінцем він падав, витягнувши поперед себе задубілі від морозу руки.
Його вимушені зупинки після того, як він падав, ставали дедалі триваліші, іноді здавалося, що він уже не встане більше, у притупленій свідомості на якусь мить цілком зникало відчуття часу, і лейтенант раптом здивовано прокидався: де він? Зате він твердо знав, куди йому треба, і ні разу не переплутав напрямку, в напівнепритомності виразно пам'ятаючи останню мету свого життя.
Та одного разу, впавши, Івановський дуже боляче забився й одразу ж відчув, що підвестися більше не зможе. На ці вставання витрачалося багато сили, якої в нього лишалося все менше й менше. Він ліг на пекуче-морозний сніг і лежав довго. Певно, занадто довго для того, щоб коли-небудь підвестися. Проте в найостанніший момент він раптом збагнув, що може замерзнути, і це налякало його; замерзнути він уже не міг собі дозволити. Тоді він просто поповз, розгрібаючи ліктями і коліньми м’який, пушистий сніг.
Незабаром, одначе, виявилося, що повзти не легше, може, навіть важче, ніж шкутильгати на ногах — лейтенант зовсім видихнувся і тепер падав ниць. Це була нескінченна сліпа боротьба зі снігом, але ж вона мала і свою перевагу над ходьбою — не треба було підводитись на ноги, і це заощаджувало рештки його зовсім уже мізерних сил. І він гріб, завмирав на снігу і знову гріб, поки вистачало повітря в легенях. Увесь його шлях складався тепер із цього нестямного порпання в снігу і тривалих проміжків напівзабуття. Та свідомість усе ж таки притуплялася ненадовго, її живила мета його останніх хвилин, що владно диктувала сівою волю до краю виснаженому тілу.
Груди розпирав кашель, та він уже не міг і зітхнути, ані, тим більше, відкашлятись — боявся нападу болю, котрого, напевне, просто не витримав би. А проте одного разу кашель так струсонув його, що аж дух перехопило, і він упав головою в сніг. Коли трохи сяк-так відкашлявся, то відчув на губах якийсь тепло-солоний присмак. Він сплюнув і виразно побачив на снігу кров. Обмерзлим рукавом маскхалата витер губи, знову сплюнув, але кров ішла все дужче. На сніг з підборіддя текла темна повільна струминка. Зовсім уже знесилений, Івановський. лежав на боці, розгублено відчуваючи, як помалу залишало його життя.
Однак, полежавши трохи, він знову злякався наближення того найгіршого, хоч і знав, що колись це повинно статися. Та зараз його більше турбувало питання: де та дорога? Йому треба було встигнути дістатися до неї раніше, аніж його спіткає смерть. Вся боротьба лейтенанта на цьому полі, по суті, була змаганням зі смертю — хто кого випередить. Мабуть, зараз вона догнала його і йшла назирці, чекаючи моменту, щоб ударити напевно.
Але ні! Дідько з нею, з кров'ю, може, вся не витече. Івановський відчував: щось у ньому ще лишилося — якщо не сила, то, може, рішучість. Він пролежав з півгодини, жуючи і ковтаючи сніг, щоб спинити кров, і наче спинив її. Від холоду судомило щелепи, задерев'яніло все в роті, але солонуватість на губах зникла. Тоді він помалу, часто зупиняючись, поповз далі, тягнучи поруч на поясі єдину свою гранату.
Коли зі снігової темряви перед ним виникли сірі силуети беріз, він збагнув, що це дорога і що він зрештою доповз до неї. Велике напруження майже всієї ночі одразу спало, в очах його потемніло, він ліг простреленими грудьми на сніг у проритій ним борозні й притих, утратив свідомість…