Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
— Ти мене й геть розвеселила, — зітхнула Марина. — Та гаразд... Як там далі було в царя Івана по жіночій лінії, все ж він мовби мені тесть.
— Нарешті Іван женився на дочці боярина Федора Нагого Марфі, яка і народила йому сина Дмитрія — нинішнього царя Московії і твого мужа, найясніша пані... Живучи з нею, цей тиран і відправився на той світ, а цариця Марфа Нага тому й уціліла і нині живе та здраствує, що цар першим помер. Не встиг її звести у могилу, як інших своїх дружин... Цариця Марфа буде тебе зустрічати в Кремлі разом із сином своїм царем Дмитрієм Івановичем.
Марина довго мовчала, вражена розповіддю Марії про шлюбні пригоди Дмитрієвого батька, а тоді зітхнула (як Марії здалося — тяжко) і мовила кудись у простір, поперед себе:
— Сподіваюсь, його синочок, цар і мій муж Дмитрій, не буде таким велелюбним і жорстоким, як його вінценосний батечко?
— О ні, ні, цар Дмитрій зовсім-зовсім не такий, як його божевільний батечко!
Марина з подивом глянула на свою старшу фрейліну.
— Звідки ти знаєш, що так речеш? Аби мене заспокоїти? Один Господь знає, який насправді цар Дмитрій, синок Івана Грозного, котрому, як ти кажеш, годилося б зватися Божевільним. До речі, як він закінчив свої земні дні — Грозний, котрий насправді мав би зватися Божевільним?
— Сливе, Господь таки покарав ката-царя і послав йому якусь жахливу хворобу. Цар почав живцем гнити. Зсередини. Він і дух свій смердючий спустив не зовсім ще старим, але на вигляд був уже старезним дряхлим дідом.
За життя це був розповнілий брезклий і малорухливий чоловік. На вигляд був старіший своїх 53 років. Обличчя його було неприємним, жорстоким, з відвислим носом, гидливо стиснутими губами і масивним підборіддям. Він швидко постарів, онемощів, висох і зсутулився. Коли він помре, тіло його розбухне. Від нього йтиме гидотливий запах, а шкіра звисатиме шматтям. Туди йому й дорога!
І обидві вмовкли, цариця і її старша фрейліна. Карета похитувалась, підстрибувала на нерівностях — здавалося, що дорога з них лише і створена, — і швидко їх заколисала, і вони обидві, притулившись одна до одної — цариця і її служка, — смачно похропіли...
Біля Дорогобужа весільний поїзд цариці Марини зустрів кравчий царя князь Ликов і передав листа, у якому цар Дмитрій «радувався щасливому в’їзду пана воєводи і цариці, жони своєї, в державу свою». А ще передавав, що «при потребі наказано забезпечити їм усілякі зручності в дорозі». І що він «з радістю чекає їхнього приїзду».
Невдовзі в дорозі вигулькнув і посол Афанасій Власьєв, який було покинув весільний поїзд цариці ще в Смоленську і помчав наперед із невеликим загоном, безперестанно міняючи коней, — аби порадувати царя, що жона його вже в Смоленську, який «зело здорово вітав свою царицю».
І вигулькнув теж із посланням царя Дмитрія Івановича, у якому той просив воєводу Юрія Мнішека, аби він «принаймні, на ста конях приїхав раніше до Москви для того, аби усно обговорити приготування до весілля та інші церемонії...». Заодно посол привіз Марині нові «дуже багаті дарунки» від свого повелителя. Зокрема й «брильянтову корону і пов’язку на шляпу». А знаючи пристрасть Марини до перлів, передав їй через посла «чотири нитки великого східного жемчугу і кілька десятків трохи менших». А ще передав пару золотих годинників — «одні у барані, другі у верблюді», аби ясновельможна могла рахувати години й хвилини, які ще лишалися до зустрічі з її любим мужем, котрий з великим нетерпінням чекає її у Москві.
Марина була задоволеною.
Воєвода Юрій Мнішек теж.
У Вязьмі він залишив дочку, а сам з великою охороною і найближчими родаками помчав до Москви — вирішувати з царем питання вінчання й коронації. У Вязьмі цариця Марина зі своїми людьми зупинилася на два дні, де взяла участь у святкуванні Пасхи і звикала до звичаїв Московії. Як свідчитиме один з її супутників, цариця бояр, які її супроводжували від Смоленська, обрадувала парою крашених яєць «и вышитыми платками от своей руки», а кращих служилих людей «одарила очень красивым куском полотна». Заодно веліла на честь її прибуття до Вязьми повипускати з тюрем в’язнів, аби вони змогли помолитися за її подальшу дорогу до Москви.
Поселили її в резиденції царя Бориса Годунова. (Марина весело сміялася: уявляєте? Я в палаці Годуна!) Там вона мала відпочити з дороги (від щоденного трясіння в кареті вже боліло все тіло) й очікувати вістей од батька, який зі своїми людьми був у Москві.