Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Глава 1

Іонія напередодні та в період північнопонтійської колонізації

Загальновідомо, що в колонізації Північного Причорномор'я у другій половині VII—VI ст. до н. е. найактивнішу участь брали іонійські греки, очолювані ойкістами з Мілета. Задовго до понтійської міграції їх давні предки з материкової Греції у XI—VIII ст. до н. е. поступово заселили центральну частину малоазійського узбережжя та розташовані поблизу острови в Егейському морі. Напередодні колонізації Північного Причорномор'я деякі з їхніх поселень уже стали високорозвинутими полісами, володіли родючими землями, славились економічним і культурним розвитком[468]. За свідченням Геродота, іонійці «заснували свої міста в країні під чудовим небом і з найблагодатнішим кліматом на світі» [1,142].

Для захисту й безпечного існування 12 іонійських полісів (Додекаполіс) близько 700 р. до н. е. об'єдналися в одну федерацію — Паніоніон, заснувавши єдиний культовий центр її верховного покровителя Посейдона Геліконського. З цього часу вони започаткували певні традиції в політичному і культурному житті, що набули свого подальшого розвитку і в північнопонтійських колоніях.

Згодом Паніонійський союз розширює свої полісні округи шляхом захоплення земель карійців, а також міст еолійських греків на північно-східному узбережжі Егейського моря. Вже в першій чверті VII ст. було засновано чимало міст, в основному Мілетом, завдяки чому уможливлювався контроль над вузькими перешийками, що вели в Понт[469]. Деякі іонійські міста заволоділи великими сільськогосподарськими територіями, що значною мірою сприяло економічному самозабезпеченню, налагодженню тісніших контактів з місцевим населенням Анатолії, інтенсивному збагаченню і перебудові міст[470].

Багатогранний і різнобічний характер мала взаємодія двох світів — еллінського, який набагато обігнав у своєму розвитку всі етнополітичні об'єднання, і східного — варварського, що теж перебував на досить високому рівні. Їх відносини в різних регіонах зазнавали постійних змін. Іонія прагнула налагодити мирні контакти з усіма сусідніми державами, щоб зберегти незалежність за допомогою союзів і своєї лояльності[471]. Але оточуючі країну правителі жадали розширити свої землі і збагатитися за рахунок грецьких міст. Таку ж політику провадили й скіфські та сарматські царі щодо греків на Понті.

Водночас з економічним піднесенням іонійських полісів у VIII ст. до н. е. простежується стрімке зростання Фрігії, з початку VII — Лідійського царства, а з другої половини VI ст. до н. е. — Персії.

Поступово ці держави відвоювали у греків значні території, змусили їх платити данину [Herod., І, 27]. Але якщо лідійці не втручалися в державне життя полісів[472], то зовсім іншою була поведінка персів. Вони вели спустошуючі війни протягом багатьох років, що спричинилося до масового переселення грецького населення у віддалені регіони ойкумени. Перси прагнули зміцнення влади й збагачення, жадали слави та великих подвигів, що слугувало б зміцненню їхнього панування та задоволенню амбіцій володарів[473].