Стрі-чен-ня
- Автор: Худенко Володимир
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Стрі-чен-ня». Краткое содержание книги:
На читача також чекає зустріч із персонажами народної демонології — упирями, вовкулаками, потерчатами, русалками, польовиками, лісовиками.
— Та, — почувся з-за хати дзвінкий приємний голосок, — злидні скумкали. Ше б оце я за відрами дивилась. Та за коромислом. Наче мені без них клопоту нема. А шоб їм та всіляка напасть!
Я не повірив своїм вухам.
А далі й очам.
З-за рогу будівлі неспішно викульгала (так, саме викульгала — прикульгувала на праву ногу, точно як мама) невисока худорлява дівчина з довгою чорною, як смола, рівно заплетеною косою, хворобливо блідим обличчям, що наче аж світилося під полуденним сонцем, і великими смарагдово-зеленими очима. Такими яскравими, що я аж ненароком ошархнувся, пригадавши конотопських упирів.
Дівчина лускала соняшникове насіння, але не підносила насінини до роту рукою, а підкидала по одній, хвацько ловила повними потрісканими губами і виплюхувала на всі боки лушпайки.
Я аж оторопів, коли дівчина підійшла ближче, і я вгледів, що на лівій її руці гарно видима затягнута тонкою плівкою шкіри рана, наче від шаблі або меча.
А далі я оторопів ще дужче, бо вгледів те, чого якось не помітив одразу. Дівчина була простоволоса, а на плечах її теліпалась недбало зав’язана велика картата з китицями хустка покійного пана Безрідного.
— А що ж? А як же? — розходилась далі пані Христя. — І коромисло? І відра? А Боже ж мій світе праведний! Та чи в копанці втопила? Наталю! Та не плюйся хоч, що ж ти не як порядна дівка! Наталю! Та скинь оте ганчір’я, я тобі скільки разів казала! Тобі ж і годика не було, як привезли в ньому замотану, а ти досі тягаєш, не розлучаєшся! Наталю!
— Замовчіть, тітко! — байдуже махнула рукою Наталя. — І взагалі…ішли б ви знаєте куди?
Вона говорила з твердістю батька, і точно як батько постійно при цьому наче насторожено зиркала по сторонах. Точно як він, ніби постійно чекаючи з усіх боків якоїсь несподіваної загрози.
— А Боже ж мій! — сплеснула руками пані Христя. — Та що ж ти, Наталю! На тітку таке… Та як же ж це… Ой!
Вона б, певне, і геть зомліла, аби Наталка не перевела погляд на мене.
— О, — здвигнула бровами вона. — А се шо за птах? Доброго денечка, пане козак, чи сотник, чи й сам полковник, як там вас у біса. Вітаємо вас у нашій господі, — глузливо чи жартома поклонилась вона аж до самої землі. — Хліб-сіль, чи як там воно… Вітаємо! Проходьте, будьте як удома. Якого дідька до нас притаскалися, дозвольте поцікавитись? Шо? Га? Шось не чую нічого!
Наталка підступила до мене впритул, і я відчув ледь помітне дрижання повітря, таке, як відчував у молодості при наближенні отамана Безрідного.
— Ой! — зойкнула пані Христя і вхопилась за серце. — Та що ж це, гостю? Та як? Наталю! Ой!
Я підбіг до неї, бо вона вже почала осідати, підхопив її під руки.
— Ой! Ой! — стогнала вона і так само трималася за серце.
— Лягти, може, вам? Пані Христю? — не знав я, чим зарадити.
— Та одійдіть ви, — байдуже буркнула Наталя і підступила до старої.
Витягнула до неї свої худорляві руки розкритими долонями.
— Дай! — мовила наказово. — Дай сюди його!
Тітка зітхнула.
Наталя стисла кулаки.
Тітка повільно випрямилась.
Наталя зробила рух руками, наче збризкуючи з них воду на розлогий кущ полину під хатою.
Я помітив, як його листки ледь-ледь потемніли.
— Давно треба було вирубать, — мовила так само байдуже дівчина.
— А що тепер? — мовив я хтозна-чого, бо був ошелешений.
— Засохне, — здвигнула плечима Наталка і ткнула пальцем на кущ.
Дівчина дивилась на мене, я — на неї.
— Я… — почав я говорити. — Я цей… Я дядько твій, Наталю, — і хтозна-чого витягнув з кишені в’язку дивного намиста, котре до того знічев’я та щоб не погубилось, нанизав на поганенький шнурок із мішка.
А намисто між тим подіяло.
Наталя була, либонь, так само ошелешена, як я, коли її побачив.
Вона дивилась на намисто, остовпівши.
— Це твоєї мами, — виправдовувався я, — покійної мами. Ми потім перенижемо на кращий шнурок. На шовковий. Ми…
Я бачив, як помінялась Наталя.
Бачив, як їй раптом стало боляче.
— Наталю… Наталю, ми… — я не знав, що казати.
— Мамине? — врешті мовила вона розгублено.
— Так, Наталю… Наталко, твоєї мами, тобі…- я знов замовк.
— Чому ви так довго не приїжджали? — раптом мовила вона і зазирнула мені в очі.
Її погляд був благаючий.
А очі блищали від сліз.
— Чому ви раніше не приїжджали? У мене ж нікого не було. У мене ж зовсім нікого не було.