Стрі-чен-ня

— А що таке Міжсвіт? — тихо спитала заплакана Наталка.

Я важко зітхнув і показав пальцем високо в небо.

— Отам ніччю зорі. Бачиш? — спитав.

— Так.

— Ото. Ото там Міжсвіт.

— Зрозуміло, — схлипнула Наталка.

— Не плач, Наталочко, — зітхнув ще я і лагідно пригорнув її до себе. — Не плач, дитино, тепер усе буде добре.

— Я знаю, — легенько всміхнулась вона крізь сльози.

— Бач же ж написано.

— Так.

Я сам, відверто кажучи, ледь стримував сльози. Але я мав бути сильним, захисником, заступником, тому здержувався. А треба ж було прочитати ще й другий лист, той, що знаходився у книзі після першого. Наталка кивнула мені, мовляв, читайте, бо смеркається.

Я зітхнув і знову почав читати.

Лист починався майже так само:

«Здрастуй, дорога моя донечко! Моя ти кровиночко, найдорожче, що в мене є. Як уже завважила наша мама, нас із нею давно уже нема на світі. Але ми все одно залишимось назавжди у твоїй пам’яті, у твоєму серденьку. І це не просто порівняння, — ми існуємо, і ти завжди можеш на нас розраховувати, на нашу поміч і підтримку. У мене мало часу, Наталю, я не знав, що смерть прийде так скоро, хоч наче і вправний чаклун, а бач… Ти, Наталю, зрозумієш мене не зараз, а через деякий час, бо ти, донечко, навіть могутніша чародійка, ніж я, твій батько, і твоя мати…Але твоя мати не зовсім чаклунка, як я. Ти маєш знати, Наталю, дядько Хведько тобі потім пояснить (я знов ледь не одурів од того, що читав), але ти на чверть упир. Не лякайся, донечко, рідненька моя, не лякайся тільки (я й сам не на жарт злякався, вгледівши написане, навіть вагався певний час, чи й читати те. Тоді подумав: отаману Безрідному ліпше знати). В цьому нема нічого поганого, і це не значить, що ти яка-небудь нечисть або, скажімо, недобра людина. Твоя мати була півупирем і при цьому дуже чесною, порядною, віруючою і доброзичливою жінкою. Вона прожила достойне життя. Але справа в тому, Наталю, що ти не просто на чверть упир, а ти ще й дочка вурдалачої княгині, котрою була твоя мати, і племінниця діючого упирського князя, котрим був, я надіюсь, що був, твій дядько, материн брат. Всю решту тобі пояснить у свій час дядько Хведько. А зупинюсь на головному. Отже, перше. Тобі не можна вживати крові, ні людської, ні тваринної, щоб не зчинитись перегодя справжнім упирем. Я знаю, що ти могла раніше їсти кров, ковбасу-кров’янку, наприклад, — то нічого, не переймайся тим, але зараз, після повноліття, більше не можна, не їж. Друге. Тобі не можна торкатись привезеного дядьком Хведьком меча. Він має лишатись коло тебе, але торкатись до нього ти не повинна. Бо якщо ти до нього торкнешся, то ввійдеш у владу і станеш княгинею. Меч стане твоїм і буде з тобою розмовляти Він може до тебе говорити й раніше, загалом просити, щоб ти взяла його — не слухай. Якщо ти візьмеш, до тебе нізвідки в цю ж хвилю явиться дванадцять дуже нехороших дядечків у чорних хламидах із такими ж мечами і присягнуть тобі. Твої витязі. Тоді назад уже не буде вороття. Але я знаю, що все складеться добре, тому й ти не бійся. І останнє. Ти можеш стати упирем, якщо отримаєш важке поранення, втратиш багато крові. Тоді ти умреш і воскреснеш справдешнім вурдалаком. Але я впевнений, що й сього не станеться. Я не прощаюсь, доню моя, бо знаю, що стрінемося ще на тім світі. А може, й на цім ми з мамою тебе навідаєм. Кріпись, доню. І пам’ятай, що така твоя планида, як і наша, твоїх покійних батьків — боротися зі злом світовим на цій землі, і завше будуть проти тебе люди нехороші, але ти їх неодмінно здолаєш, бо ти наша, нашої породи і нашої крові. І ще пам’ятай, що я тебе завжди любив і люблю, пишаюсь тобою і ти сенс усього мого життя, що я прожив. Пора, Наталочко, бо летять легіони. Осаджений Конотоп забитий вурдалаками. І соснівськими солом’яними стріхами горить Україна. Щасти тобі, доню, на цих путях. А я, отець твій, ще не раз у цю ніч за тебе помолюсь. Твій тато, Максим Безрідний, місяця червня року Господнього 1659. Село неподалік Конотопа».