Стрі-чен-ня
- Автор: Худенко Володимир
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Стрі-чен-ня». Краткое содержание книги:
На читача також чекає зустріч із персонажами народної демонології — упирями, вовкулаками, потерчатами, русалками, польовиками, лісовиками.
Мені все вчувався позаду лукавий сміх дяка-болотника.
А тих людей я більше ніколи не бачив.
Вони пішли, як гість у мертвецький великдень, пішли з мого життя назавжди і більш не повернуться.
Пішли у свій нечистий покинутий монастир з дяком-демоном.
А я так не озирався, не озирався на ліс, на болото, на прожите і все гнав коня.
Ранком я врешті доскакав до битого шляху і, як пророкував дух-польовик, там і заснув на обочині.
А прокинувся, так наче й геть забув усе те.
Погнав коня в бік хуторів.
І лише пізніше згадував лиця тих людей, коли чув бува од кого оповідку про моторошного дяка, що потопив з дюжину чоловік у драговині
ІІІ. Наталя
Я прибув у потрібний мені хутір десь уже по обіді.
Перші ж зустрічні мені хуторяни, що набирали води коло кринички-журавля, підтвердили мені, що я не помилився — така дівчина тут справді живе, але ніхто до цього часу не знав, що Безрідна — то її прізвище. Думали, то обзивають так, бо в неї ж і справді роду нема, ні одної рідної душі в світі.
Я завірив затим їх, що насправді хоч одна рідна душа в неї в цьому світі все ж є, і це я — її рідний дядько.
І правильно зробив — я ж і надалі думав усім так брехати.
Хе, хе!
Затим я попрямував вуличкою, на яку мені вказали, і скоро спинився, бо почув коло однієї з господ голосну мову.
Там лаялись.
Я спішився і підійшов ближче до тину.
За розлогими вишеньками під ним мене не мало бути добре видно з двора.
На подвір’ї коло ганку старої скособоченої хати було людно.
Там стояла старенька жіночка з повним фартухом якогось цибулиння, скорботно похиливши голову; над нею, наче крук, нависав огрядний статечний чоловік у дорогій свиті і шапці з червоною китицею. Навкруг них стояло четверо козаків і двійко малих дівчат.
З сусідніх дворів повисовувались люди, їм було вельми цікаво спостерігати за лайкою.
А далі я почув таке, що вже остаточно запевнило мене у правильності вибору двору.
— Та що ж я? — причитала жіночка. — Що ж я з нею, пане сотник, вдію? Як у неї така вдача, нічого ж я з нею не вдію. Вона ж і добра дитина, а отож збреде в голову…
— Не хочу я нічого чути, пані Христю! — кричав той, що, либонь, був сотник. — Та що ж це мені на старість літ…
— А хіба ж ви старий?
— Не перебивайте! Що ж це мені за напасть така — того літа клуня згоріла…
— Та то ж не вона підпалила. Вона ж і не підходила.
— А їй і підходить не треба! Їй глянуть тільки — і все! Господь сохрани! Я такого чортеняти ще в житті не стрічав! Ну ти подумай, сеї ночі з вечорниць ішла молодь, так як повз мене проходили, ваша візьмись та й каменюкою мені в шибку! У моєї жінки так ледь серце не стало! А вона ги-ги та й далі. Ну хіба можна таке пережить? Я вже скоро її стараннями сам з хутору збреду.
— Не їдьте, Петре Самойловичу! Як же ж ми без вас?
— А що мені робить, як ваша дитина взялася мене зо світу звести? Аж і зведе, пані Христю! Зведе ж, як взялася, ви її знаєте.
Я чогось раптом подумав, що звідкись знаю того сотника.
Не міг, правда, згадати, звідки, а так і мова, і статура, і рухи — щось у ньому було до болю знайоме мені.
— Чуєте? — розходився далі старшина до жінки. — Я її, пані Христю, боюсь! Чесне слово! Ні татар, ні ляхів, ні москалів, — за своє життя стільки перебачив лютих ворогів, — не боявся, а тут, хоч вірте, хоч ні — боюсь! Як огня боюсь! Де се вона, до речі, зараз? — справді якось боязко озирнувся старшина.
— Та десь по воду пішла, і досі щось нема…
— Так от послухайте, пані Христю, ви як хочете, а я вашу малу…Я…
— Пане Черниш! — закричав я і кинувся до двору, бо таки згадав того сотника. — Якого чорта розійшлися, пане Черниш? Ви на мою небогу дуже бочки не котіть, а то…
Старшина повернувся і закляк на місці.
— Хведько? Козак Хведько?
— Курінний!
— От вражий син! Хведько! — заволав мій колишній отаман і кинувся мене обіймати.
У нього навіть проступили на очах сльози.
Та й у мене також.
— Живий! Живий таки досі! — викрикував Черниш. — А я думав, згиб давно! Думав, під Конотопом голови поклали. А Шевчик, друг твій? Де він, як він? Ех, пооженювались, либонь, при печах та бабських спідницях порозсідались! То де Шевчик?
— Шевчик поклав, — похилив я чоло.
— Під Конотопом?
— Там.
Петро скривився:
— Багато там хлопців наших…Та хіба тільки ми… Нічого, брате, пом’янемо, як православних. Хай покояться їхні праведні душі з миром. За Вкраїну в сиру землю лягли! А ми…Ми Хведько, живі. Не лягати ж і нам цієї хвилі. Туди не запізнимось.