Стрі-чен-ня

— Та таки так, — знову кивнув я. — А приїхав сюди, — мовив трохи перегодя, — не по службі, а по особистому. Небогу навідати хочу. Одна вона в мене лишилась.

— Так а хто ж небога твоя? Чекай, чекай, — махнув рукою Черниш. — Це що ж виходить? Наталя Христина, що Безрідною кличуть — небога твоя?

— Угу. Моя.

— Так а чия дитина? Братова чи сестрина?

— Братова. Теж під Конотопом ліг. І він, і дружина його.

— Царство небесне, — зняв шапку Черниш.

— Царство, — тихо мовив я.

— Ех, та аби ж то я знав, що твоя небога, — нахмурився сотник. — Та нехай, Хведько! Як твоя рідня, так я зло все забуду. Хай летить під три чорти, туди йому й дорога! Нічого. Що там та клуня та шибка, та коней табун і скотина…

Я вилупив очі — оце дає племінничка.

Уся либонь, у батька.

Сказано — кров.

— Нехай! Нехай, Хведько! Ідім зі мною. Ідім. Пом’янем товаришів. Та бувальщину згадаєм, — Черниш узяв мене під руку.

— Вибачайте, отамане, — усміхнувся я добродушно, — дуже хочу Наталю побачити. Довго ж не виділись. Вважайте, немовлям тільки й бачив. Усе ж бо наші дороги-доріженьки…

— Таки так, Хведьку! — Черниш поклав важку свою руку мені на плече. — Усе ходим отими дорогами, спокою не маєм. І рідних не бачим, і коханих кидаєм, і друзів забуваєм. А котись воно все прахом! Увечері ж зайдеш?

— Зайду, — кивнув я.

— Дивись, заходь! — підморгнув отаман.

— А я, — гукнув йому уже коло хвіртки, бо в мене визріла задумка, як помирити Наталю з сотником, — я, пане курінний, не сам прийду, можна?

— З Наталею? — насторожився Петро Самойлович.

— З нею, — кивнув я. — Не бійтесь, я її напоумлю. Ви мене знаєте.

— Та приходьте, приходьте, — всміхнувся знову Черниш. — Хоч і не напоумиш, так приходьте. Я теперечки до неї по-іншому. Я ж не відав, що вона твоя, а тепер відаю. Приходьте. Біс із нею, з тею клунею і шибкою, і скотиною…Ех! Отаман Черниш! — промовив сотник на шляху вже сам до себе, чи, мо’, до своїх козаків. — Шабельку замашну та коня вороного! Ех! Та й у чистий степ!

Коли вони вже від’їхали, я наблизився до пані Христі.

— Доброго дня! — привітався я. — Я Максима Безрідного, царство йому небесне, брат по матері… Та ви ж і самі, либонь, усе чули.

— Знаю! Знаю, — закивала жінка. — Мені про вас і чоловік мій покійний казав, як її привезли немовлям. Казав, що в неї дядько є. І що перегодя явиться. Так що ви проходьте в господу, будьте як дома.

Я не на жарт здивувався, але все ж промовчав.

— Скоро вона вже має надійти, — прорекла мені жіночка, підводячи до господи. — Марино, Ярино! — гукнула дівчаток, що так і стовбичили коло тину. — Ану несіть гостю частування.

— Та я… — почав було віднікуватись я.

— Е ні, — мовила на те жіночка, — а он…Он, дивіться, й вона з берегів сюди прямує. Наталю! — кинулась жінка до стежки. — Наталю, доню, а що се? А відра ж де? А коромисло?!