Стрі-чен-ня
- Автор: Худенко Володимир
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Стрі-чен-ня». Краткое содержание книги:
На читача також чекає зустріч із персонажами народної демонології — упирями, вовкулаками, потерчатами, русалками, польовиками, лісовиками.
Я бачив, як їй боліло.
Як їй усе життя до цієї хвилі боліло.
— Чому покинули? Чому раніше не дали про себе знати? Я б, може, і не така безрідна…
— Наталко… я не знав, Наталко, — мовив я і саме тоді зрозумів, що збрешу і їй.
Збрешу, і гори воно все вогнем.
IV. Спомин про Хведьків рубіж
— Отак, Наталко. То ж я просто не знав, що ти є. Все життя вірив. Все життя надіявся. Але ніц не знав. Де ти, як ти. Ох, Наталю, Наталю, та хіба ж я б покинув, хіба ж я б не приїхав? У мене ж, крім тебе, теж нікого нема. Дівчинко…
Я поклав руку Наталі на плече, вона всміхнулась.
Ми сиділи, звісивши ноги до води, на кладці над мілкою, затягнутою жабуринням копанкою у них у берегах. Я розказував Наталі про себе, вона мені про себе.
Я казав, що її рідний дядько, брат Максима, казав, що служив у війську Івана Виговського 1659 року Господнього навесні, казав, що не знав спочатку про загибель брата і братової, а тоді як узнав, не найшов і сліду її, Наталчиного, на тих землях.
Казав, що все життя шукав.
Казав і про мерця на навський великдень, і про його Калинів міст.
Наталка слухала дуже уважно, боялась проронити хоч звук.
Питала потім.
— А як звали тата? — питала.
— Твій тато носив ім’я Максим Андрійович Безрідний, — казав я. — Він був знана і прославлена в боях людина. Служив на Січі, а тоді… (думав не казати про турецький полон) не схотів більше проливати свою і чужу крів. Осів господарем в одному з прикордонних сіл Конотопщини. Там познайомився з твоєю мамою.
— А як звали маму? — питала Наталя.
— Галина Іванівна Пилипенкова… — сказав я і трохи помовчав. — Топеш, — додав.
— Таке прізвище? — здивувалась Наталка.
— Прізвище Топеш носила твоя бабуся Мирослава. Вона була, здається, румунка.
— А мама — яка вона була?
— Дуже красива. Як ти.
Наталка трохи зашарілась.
— І мудра жінка. Дуже мудра.
— А… вона знала? Вміла те, що вмію я? — Наталка трохи зніяковіла.
— Так, — кивнув я.- І вона, і брат мій. Брат був дуже вмілий чаклун.
— Справді?
— Так.
— Як гарно — звеселилась дівчина. — Як чудово, що я таки не сама. А то завжди боялась. Люди мене боялись, казали щось про нечисть…
— Нечисть тут ні до чого, — впевнено прорік я. — Твої батьки якраз і боролись із нечистю. І голови поклали, її перемігши. Життя молоді.
— Якою нечистю?
— Вурдалаками.
Між нами запала хвилинна мовчанка.
Небо на заході спішно червоніло і ставало схожим на чиюсь терпку кров.
Тут я і згадав, що маю робити те, що маю.
Я підніс свою руку до губ і непомітно для Наталки прокусив собі мізинець до крові.
Вона не бачила.
Але миттю засіпалась схвильовано.
Забігала очима навкруг.
«Боже, — подумав я, — святий Боже!»
Але не обронив ні слова.
— А тато? — далі питала дівчина. — Яким він був?
— Дуже розумним і хоробрим. Чесним.
— А ця хустина? Кажуть, це його.
— Так, — всміхнувся я, — він її носив постійно на плечах, як ти.
— А чого?
Я зітхнув.
— Бо він був мусульманин.
— Справді? — здивувалась дівчина. — Бусурманин?
— Ні, — доброзичливо всміхнувся я. — Таки мусульманин.
Спадали сутінки.
— Ось, Наталю, — я дістав з-за плеча торбу. — Крім чоток…
— Чоток?
— Так. Намисто — це чотки. Отже, крім них, я повинен передати тобі ще дві речі. Книгу і меч.
— Меч? — витріщила очі Наталка.
— Так. Але спочатку прочитаєш книгу. Вірніше, останні сторінки. Там для тебе щось є.
— Шо це?
— Лист.
Я знав, що то лист, бо передивлявся книгу, хоч і не читав — зрозумів, що не для мене.
То був лист від двох найближчих Наталці людей.
Лист із того світу.
Або, як сказав би Степан, із-за Калинового мосту.
— Від кого?
— Читай, — кивнув я на книгу, — ти грамотна?
— Ні, — ніяково всміхнулась дівчина. — Нікому було вчити. Тітка Христя теж читати не вміє.
— Тоді я маю тебе навчити і навчу. Але ж не так швидко.
— Та…пане Хведір…дядьку…
Я всміхнувся і кивнув.
— Мо’, б… Ви б прочитали?
— Це ж для тебе, доню. Я не можу, Наталочко.
— Але мені б… Мені б ще легше було. Я б хоч не сама була. З усім оцим. Не на самоті.
— Ти справді хочеш?
— Так. Будь ласка, — кивнула Наталя.
— Ну добре, — я нахилився над книгою. — Доки остаточно не спали сутінки… Отже, перший лист.