Стрі-чен-ня

Там, удалині між заростей мелькали вогники якихось далеких сіл.

— Йдімте туди, люди добрі! — пожвавився одразу дяк. — Переночуємо та й підкріпимось разом у селах.

— Е ні, — мовив я, — які се, люди добрі, такі села, що опівночі веснянок співають, та вогнями світити в глупу ніч яке село буде? Ніч не для православних християн. Ніч для нечистої сили, — зиркнув я скоса на дяка.

Той проскрипів зубами злісно, але все ж замовк.

Побрели далі.

Пішки побрели, бо решту возів кинули ще другого дня подорожі, а коней хто мав — вели за вуздечки.

Тут дяк став відвертати людей, казав, що до його монастиря, як і до Ніжина, там дорога.

Я суперечив, і врешті вихопив шаблю.

— За що грозиш добрій людині? Церковнику? — спитала мене Мотрона.

— Не церковник він! — сичав я.

— Як так, аж хрест носить?

— До дідька хрест його!

— Не святотатствуй, раб божий, — шкірився дяк.

— Дітей хоч полиште мені! — хапався я хоч за якусь соломинку. — Їм ще рано помирать. Вони ще мало прожили.

— А чого це ти, шановний, розходився? — підступав до мене дячок. — Чую я за тобою недобре! Чую за тобою гріх. Де ти ходив другої ночі? Розкажи людям.

— Справді, справді! — загукали інші подорожні.

— Вартував! — ошкірився я.

— А мерців за чим прикликав? — усміхнувся дяк…

— Я їх не прикликав! — просичав я.

— Яких мерців? — спитала Мотрона.

— Яких таких мерців? — спитали інші.

— Тих, що першої ночі вмерли, — усміхався далі дяк.

Я мовчав.

— Він чаклун! Чаклун! — крикнув хтось, а інші одсахнулись вже д’ мене і закивали головами.

— Та чиніть як хочете! — махнув рукою я. — Не ’ддасте дітей?

— Як ми тобі, нечистий, дітей оддамо?! — зойкнула Мотрона. — Та це ти, виходить, у всьому винен! Ти навмисне нас сюди завів.

— Котіться під три чорти! — злісно вивів я і скочив на коня. Ляснув і погнав його прямо через хащі.