Стрі-чен-ня

Виводили з трійко дівочих голосів на вулиці, хоча воно ж бо й піст, і не можна б наче, і Страсний же тиждень, не такий собі…

Хоча постій, підожди, Хведьку. Розплющ очі, прислухайся, чи не сниться то все тобі.

Сниться. Сниться ж бо.

Тихо-тихо на вулиці, ані тобі чичирк, а співи ж ті — то лише сон.

І терен, і козак, і любив, і дівчинонька — все то тобі сниться, Хведьку, все ж то тобі лише видиться уві сні і мучить совість твою, не більше.

Нема того всього, Хведьку, то сон.

Нема і не було того, ні життя, ні парубкування, ні козакування того злополучного, ні красивої молодої сотниківни Катрусі, ні Соснівської різанини.

Нічого того не було, Хведьку!

То все тобі приснилось такої як оце вчора глупої місячної ночі.

Коли віє над хутором і гуляє степом вітрюга і хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а разом з ними скрипить кладка і двері хліва, і мерехтять у вишині холодні одинокі зорі, і ти наче ще більш одинокий за них в оцій безлюдній хаті, наче мрець у тісній домовині — таким ти себе відчуваєш, і таким живеш, і миришся з усім отим.

Біжать хвилини і роки, а ти все згадуєш і все миришся з отим усім.

Отож забудь, викинь із голови, змети як мітлою пам’ять свою і не відай, не знай, не живи колишнім, бо нема вже його давно.

Мо’, й було коли, та нема вже.

Нема гарного товариша Шевчика.

Спочиває в сирій матінці-землі.

Нема отамана Безрідного Максима, похмурого завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема вже його такого, і дружини його пані Галини нема вже давно на світі білому.

В раю вони, либонь.

Либонь, в раю.

І Катерина моя з ними в раю.

А де ж я?

Де ж я, Хведько?

Я ж бо в труні.