Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Ми ступили кроків п’ятнадцять-двадцять і побачили десь праворуч слабенький промінчик світла. Я повів Джулію у тому напрямку, і поки ми йшли, навколо все світлішало й світлішало.

— Ми заблукаємо, — тихо промовила вона.

— Такого ще ніколи не траплялося, — відповів я.

Усе надовкола продовжувало вияснюватися. Був іще один поворот, і ми, проминувши останній коридор, вийшли біля підніжжя гори перед низеньким лісом. Над деревами здіймалося ранкове сонце. Джулія застигла на місці, її блакитні очі розширилися.

— Це ж день!

— Tempus fugit[11], — відказав я. — Ходімо.

Деякий час ми йшли лісом, наслухаючи пташок та вітерець — темноволоса Джулія та я. Я вів її крізь каньйон із різнокольоровим камінням і травою, повз струмочок, що впадав у річку.

Ми пройшли берегом до місця, де раптово розчахнулася прірва, в яку, виблискуючи веселками і туманами, пірнала річка. З того місця ми побачили величну долину, що розкинулася внизу. Було там сповнене шпилями та куполами, кришталем і сяйвом місто, оповите серпанком ранкового туману.

— Де ми? — запитала Джулія.

— Просто повернули за ріг, — відказав я. — Ходімо.

Я повів її ліворуч, а тоді стежкою вниз, що вивела нас до скель за каскадами води. Тіні та діамантові намистинки... ревіння, що межує із силою тиші...

Нарешті ми опинилися в тунелі. Земля там була вогкою, але поки ми піднімалися, вона сухішала. Ми пройшли галереєю, що відкривалася ліворуч, і дивилися на ніч та зорі, зорі, зорі... Неймовірне видовище сяяло новими сузір’ями, настільки яскравими, що наші постаті відкидали тіні на стіни позаду нас. Джулія перехилилася через низенький парапет (шкіра її була подібною до полірованого мармуру) і поглянула вниз.

— Вони й під нами також, — вигукнула вона. — Й по обидва боки від нас! Під нами нема нічого, окрім зірок. І обабіч...

— Так. Мило, правда ж?

Ми доволі довго стояли там, милуючись краєвидом, поки я не зміг переконати її повернутися і продовжити рух тунелем. Він знову вивів нас назовні до зруйнованого класичного амфітеатру під вечірнім небом. Простір між лавами та порепаними колонами вкривав плющ. Тут і там лежали розбиті статуї. Здавалося, ніби вони повалилися від землетрусу. Дуже мальовничо. Я припускав, що Джулії це має сподобатися, і мав рацію. Розташувавшись у різних місцях, ми по черзі щось промовляли одне до одного. Акустика була надзвичайною.

Потім, тримаючись за руки, ми пройшли міріадами шляхів під небесами різних кольорів, поки зрештою не опинилися біля тихого озера з вечірнім сонцем, що застигло над протилежним берегом. Праворуч виблискувало кам’яне громаддя. Ми вибралися на невеличку галявину, вимощену мохом та папороттю.

Я обійняв Джулію, і ми стояли так довго-довго. Вітер у кронах дерев награвав мелодію для лютні, якій вторили невидимі птахи. Потім я розстібнув її блузку.

— Прямо тут? — запитала вона.

— Мені тут подобається. А тобі?

— Тут красиво. Добре. Зажди хвильку.

Ми опустилися на траву і кохалися, доки тіні не сховали нас. Після цього, як я і хотів, Джулія заснула.

Я наклав на неї чари, аби вона продовжувала спати, бо вже почав сумніватися, що вчинив мудро, влаштувавши мандрівку сюди. Потім я одягнувся сам і вдягнув Джулію та, взявши її на руки, поніс назад, тепер крокуючи навпростець.

На пляжі, звідки почалася наша пригода, я поклав Джулію на пісок і вмостився поруч. Невдовзі я також заснув.

Ми спали, аж доки не зійшло сонце і гамір відпочивальників не оточив нас.

Джулія сіла й уважно поглянула на мене.

— Минула ніч, — сказала вона, — не була лише сном. Але й реальністю вона також бути не могла. Чи могла?

— Гадаю, так, — відповів я.

Джулія здивовано підняла брову.

— З чим саме ти погоджуєшся?

— З тим, що я хочу снідати, — сказав я. — Їдьмо додому. Ну ж бо.

— Зажди хвилинку, — вона поклала долоню на мою руку. — Трапилося дещо незвичне. Що це було?

— Навіщо розвіювати чари поясненнями? Ходімо їсти.

Упродовж кількох наступних днів Джулія ставила мені безліч запитань, але я вперто відмовлявся відповідати. Дурощі, усе це було справжніми дурощами. Не варто було влаштовувати для неї тієї прогулянки. Цей учинок значною мірою спричинився до нашої останньої сварки, після якої ми розійшлися назавжди.

Зараз я вів машину, обдумуючи ті події, і збагнув дещо більше за власну дурість. Я збагнув, що кохаю Джулію, що досі її кохаю. Якби я не взяв її туди чи якби визнав опісля її закиди, що я й справді чарівник, можливо, вона б не стала на ту стежинку, не шукала б сили — ймовірно, для самозахисту. І зосталася б живою.

Я прикусив губу і заплакав. Об’їхав машину, що загальмувала прямісінько переді мною, і збив ліхтар. Якщо я вбив те, що любив, то не певен, що і воно мене не вб’є.