Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Фэнтези » Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:

Здавалось би, після закінчення війни між двома головними світами — Амбером і Хаосом — у всьому Всесвіті запанував спокій. Трон Амбера очолює новий король, який понад усе прагне зберегти злагоду та мир. Однак... У Тіні Земля юнак Мерлін, син Корвіна Амберського і Дари з Дворів Хаосу, намагається жити нормальним земним життям, життям без підступів, війн, вендет... І це йому добре вдається, якщо не зважати на те, що трапляється з ним кожного 30 квітня. Саме цього дня упродовж восьми років хтось (чи щось?) намагається його вбити. Пожежа, витік газу, автокатастрофа, стрілянина... А цьогорічний убивця виявився схожою на собаку почварою, що загризла його колишню дівчину Джулію та ледь не вбила і його.
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 240
Перейти на страницу:

— Дякую.

— Там знаходиться його студія, але він у ній і мешкає, — додав Рік.

Я кивнув і поставив склянку.

— Дякую за все, що ви мені розповіли.

Він підняв пляшку.

— Хочете ще?

— Ні, дякую.

Рік знизав плечима і допив свою порцію. Я підвівся.

— Знаєте, а це справді сумно.

— Що саме?

— Що ніякої магії немає, не було і навряд чи вона буде.

— Кепсько, — погодився я.

— Тоді світ був би набагато цікавішим місцем.

— Ще б пак.

Я повернувся до виходу.

— Зробіть мені послугу, — озвався Рік.

— Яку?

— Коли будете виходити звідси, переведіть стрілки на 15:00 і дайте засуву захряснутися.

— Звісно.

Я облишив Ріка самого і виконав його прохання. Небо значно посіріло, а вітер став ще пронизливішим. Я знову спробував зв’язатися з Люком за допомогою телефону на розі, але він досі не відповідав.

* * *

Нас тоді переповнювало щастя. День видався просто чудовим. Погода була ідеальною, і все, що ми планували, вдавалося. Пізніше ми вирушили на веселу вечірку, а потім, глупої ночі, ще потрапезували у славній місцинці, на яку натрапили цілком випадково. Ми смакували напої, шкодуючи, що день уже добігає кінця. Тоді вирішили подовжити нашу щасливу смугу й помчали на пустельний пляж. Там ми сиділи, хлюпалися у воді, милувалися місяцем і раділи легкому бризу. Це тривало доволі довго, а тоді я зробив те, що обіцяв собі ніколи не робити. Хіба Фауст не вирішив, що чарівна мить вартує душі[10]?

— Ходімо, — сказав я, кинув банку з-під пива у смітник і взяв Джулію за руку. — Пройдімося.

— Куди? — спитала дівчина, коли я звівся на ноги.

— До чарівної країни. У королівство «колись давно». Едем. Ну, ходімо!

Сміючись, Джулія дозволила мені повести її вздовж пляжу, туди, де він звужувався через дамбу, що тіснила його до моря. Шляхетний місяць жовтів у небі, а море ніби виспівувало мою улюблену пісню.

Тримаючись за руки, ми гуляли вздовж кручі, а потім крутий поворот повів нас убік від піску. Я шукав високу та вузьку печеру, що мала ось-ось з’явитися...

— Печера, — оголосив я через секунду. — Ходімо до неї.

— Там же темно!

— От і чудово, — сказав я, і ми ввійшли.

Місячне світло прослизнуло за нами кроків на шість. Однак я встиг помітити поворот ліворуч.

— Сюди, — вказав я.

— Там так темно!

— Авжеж. Тримайся за мене, ще трохи. Усе буде добре.

Ми ступили кроків п’ятнадцять-двадцять і побачили десь праворуч слабенький промінчик світла. Я повів Джулію у тому напрямку, і поки ми йшли, навколо все світлішало й світлішало.

— Ми заблукаємо, — тихо промовила вона.

— Такого ще ніколи не траплялося, — відповів я.

Усе надовкола продовжувало вияснюватися. Був іще один поворот, і ми, проминувши останній коридор, вийшли біля підніжжя гори перед низеньким лісом. Над деревами здіймалося ранкове сонце. Джулія застигла на місці, її блакитні очі розширилися.

— Це ж день!

Tempus fugit[11], — відказав я. — Ходімо.

Деякий час ми йшли лісом, наслухаючи пташок та вітерець — темноволоса Джулія та я. Я вів її крізь каньйон із різнокольоровим камінням і травою, повз струмочок, що впадав у річку.

Ми пройшли берегом до місця, де раптово розчахнулася прірва, в яку, виблискуючи веселками і туманами, пірнала річка. З того місця ми побачили величну долину, що розкинулася внизу. Було там сповнене шпилями та куполами, кришталем і сяйвом місто, оповите серпанком ранкового туману.

— Де ми? — запитала Джулія.

— Просто повернули за ріг, — відказав я. — Ходімо.

Я повів її ліворуч, а тоді стежкою вниз, що вивела нас до скель за каскадами води. Тіні та діамантові намистинки... ревіння, що межує із силою тиші...

Нарешті ми опинилися в тунелі. Земля там була вогкою, але поки ми піднімалися, вона сухішала. Ми пройшли галереєю, що відкривалася ліворуч, і дивилися на ніч та зорі, зорі, зорі... Неймовірне видовище сяяло новими сузір’ями, настільки яскравими, що наші постаті відкидали тіні на стіни позаду нас. Джулія перехилилася через низенький парапет (шкіра її була подібною до полірованого мармуру) і поглянула вниз.

— Вони й під нами також, — вигукнула вона. — Й по обидва боки від нас! Під нами нема нічого, окрім зірок. І обабіч...

— Так. Мило, правда ж?

Ми доволі довго стояли там, милуючись краєвидом, поки я не зміг переконати її повернутися і продовжити рух тунелем. Він знову вивів нас назовні до зруйнованого класичного амфітеатру під вечірнім небом. Простір між лавами та порепаними колонами вкривав плющ. Тут і там лежали розбиті статуї. Здавалося, ніби вони повалилися від землетрусу. Дуже мальовничо. Я припускав, що Джулії це має сподобатися, і мав рацію. Розташувавшись у різних місцях, ми по черзі щось промовляли одне до одного. Акустика була надзвичайною.

Потім, тримаючись за руки, ми пройшли міріадами шляхів під небесами різних кольорів, поки зрештою не опинилися біля тихого озера з вечірнім сонцем, що застигло над протилежним берегом. Праворуч виблискувало кам’яне громаддя. Ми вибралися на невеличку галявину, вимощену мохом та папороттю.

Я обійняв Джулію, і ми стояли так довго-довго. Вітер у кронах дерев награвав мелодію для лютні, якій вторили невидимі птахи. Потім я розстібнув її блузку.

— Прямо тут? — запитала вона.

— Мені тут подобається. А тобі?

— Тут красиво. Добре. Зажди хвильку.

Ми опустилися на траву і кохалися, доки тіні не сховали нас. Після цього, як я і хотів, Джулія заснула.

Я наклав на неї чари, аби вона продовжувала спати, бо вже почав сумніватися, що вчинив мудро, влаштувавши мандрівку сюди. Потім я одягнувся сам і вдягнув Джулію та, взявши її на руки, поніс назад, тепер крокуючи навпростець.

На пляжі, звідки почалася наша пригода, я поклав Джулію на пісок і вмостився поруч. Невдовзі я також заснув.

Ми спали, аж доки не зійшло сонце і гамір відпочивальників не оточив нас.

Джулія сіла й уважно поглянула на мене.

— Минула ніч, — сказала вона, — не була лише сном. Але й реальністю вона також бути не могла. Чи могла?

— Гадаю, так, — відповів я.

Джулія здивовано підняла брову.

— З чим саме ти погоджуєшся?

— З тим, що я хочу снідати, — сказав я. — Їдьмо додому. Ну ж бо.

— Зажди хвилинку, — вона поклала долоню на мою руку. — Трапилося дещо незвичне. Що це було?

— Навіщо розвіювати чари поясненнями? Ходімо їсти.

Упродовж кількох наступних днів Джулія ставила мені безліч запитань, але я вперто відмовлявся відповідати. Дурощі, усе це було справжніми дурощами. Не варто було влаштовувати для неї тієї прогулянки. Цей учинок значною мірою спричинився до нашої останньої сварки, після якої ми розійшлися назавжди.

Зараз я вів машину, обдумуючи ті події, і збагнув дещо більше за власну дурість. Я збагнув, що кохаю Джулію, що досі її кохаю. Якби я не взяв її туди чи якби визнав опісля її закиди, що я й справді чарівник, можливо, вона б не стала на ту стежинку, не шукала б сили — ймовірно, для самозахисту. І зосталася б живою.

Я прикусив губу і заплакав. Об’їхав машину, що загальмувала прямісінько переді мною, і збив ліхтар. Якщо я вбив те, що любив, то не певен, що і воно мене не вб’є.

3

Мій світ стиснувся від горя та гніву, але я намагався відкинути ці почуття. Здавалося, вони паралізували мої спогади про щасливіші часи — про друзів, місця, речі, можливості. Охоплений незрозумілою тривогою, я втратив значну частину впевненості. Ймовірно, через те, що, відкинувши низку можливостей, я обмежив власну свободу волі. Мені таке не дуже до вподоби, але часом просто неможливо опанувати свої емоції. Я почуваюся так, неначе здаюся на милість якогось детермінізму, а це дуже дратує. А тоді я потрапляю в замкнене коло: роздратування тільки послаблює впевненість, що ще більше впливає на мої дії. Найпростіший вихід із такої ситуації — негайно усунути проблему. Складніший вихід передбачає філософський підхід: відступитися і відновити контроль. Краще, звісно, обрати складніший шлях: божевільна гонитва як результат має зламану шию.

вернуться

10

Натяк на класичну фразу Фауста з однойменної трагедії Йоганна Ґете: «Спинися, мить! Прекрасна ти!» (пер. М. Лукаша).

вернуться

11

Латинський вислів, що як у латинській, так і в англійській формах (англ. time flies) увійшов у приказку зі значенням «а час не знає спину...». Часто використовується як напис на годиннику. Формально — цитата, Верґілій, «Ґеорґіки», ІІІ, 284.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 240
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)