Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Пропустимо по одній?

— Авжеж. Дякую.

Він знову підвівся і крізь прочинені двері вийшов до крихітної вбиральні, де сполоснув зняті з полиці дві склянки з готелю «Шератон». Потім повернувся, поставив їх на стіл, налив вино і підсунув одну зі склянок у мій бік.

— Даруйте, що кинув у вас Біблією, — сказав він і, піднявши склянку, зробив ковток.

— Ви дивилися на мене так, ніби очікували, що я розтану в клубку диму.

Рік кивнув.

— Я справді переконаний, що причина, через яку вона шукала могутності, якось пов’язана з вами. Ви практикуєте якийсь із різновидів окультизму?

— Ні.

— Вона щось казала, буцімто й ви самі якась надприродна істота.

Я засміявся.

Він також — через деякий час.

— Не знаю, — вів далі Рік. — Світ сповнений дивних речей. Правдивими всі вони бути не можуть, але...

Я знизав плечима.

— Хтозна... То ви вважаєте, що Джулія шукала систему, яка дала б їй силу захиститися від мене?

— У мене склалося саме таке враження.

Я ковтнув вина і відповів:

— Це повна нісенітниця.

Однак, промовляючи це, я подумав, що це і справді можливо. І якщо я таки підштовхнув Джулію на шлях, що вкоротив їй віку, то частково на мені лежить відповідальність і за її смерть. Раптом я відчув, як на плечі звалився важкий тягар.

— Завершуйте свою історію, — буркнув я.

— Це вже майже кінець, — відповів він. — Я втомився від людей, що повсякчас хотіли говорити лише про космічну туфту, тому й пішов.

— І це все? Вона знайшла правильну систему, правильного гуру? Що трапилося?

Рік добряче хильнув і пильно поглянув на мене.

— Вона мені справді подобалася.

— Не сумніваюся.

— Таро, Кабала[5], Золотий Світанок[6], вчення Кровлі[7], пророкування Долі — ось напрямки, якими вона захопилась потім.

— І загрузла в них?

— Точно не знаю. Але гадаю, що так. Я дізнався про це значно пізніше.

— Щось іще, крім ритуальної магії?

— Можливо.

— Хто цим займається?

— Безліч людей.

— Я маю на увазі, кого вона знайшла. Ви чули про них?

— Здається, то був Віктор Мелман.

Рік вичікувально дивився на мене. Я похитав головою.

— Даруйте, мені це ім’я невідоме.

— Дивний чоловік, — замислено промовив мій співрозмовник. Він відкинувся в кріслі і, зчепивши пальці на потилиці, виставив лікті вперед. Невидющим поглядом Рік дивився у бік вбиральні. — Я... я чув, що багато хто стверджує (і серед них є вельми розумні люди), ніби у нього справді щось виходить, буцімто він заволодів дечим... знайшов просвітлення чи був посвячений... що він здобув якусь силу і часом виступає в ролі великого вчителя. Але він також має проблеми з власним еґо, що, напевне, неминуче, коли займаєшся таким. Звісно, є ще й зворотна сторона медалі. До мене доходили плітки, що Віктор Мелман — не справжнє його ім’я, що він сидів і що в ньому більше від Менсона[8], ніж від Мага[9]. Формально він художник і, якщо чесно, доволі вправний. Його роботи добре продаються.

— Ви з ним бачилися?

Після паузи Рік кивнув:

— Так.

— Якими були ваші враження?

— Не знаю. Я... ммм... доволі упереджений. Тому нічого не можу сказати.

Я сколихнув вино у склянці.

— Це ж чому?

— Ну, я колись хотів у нього навчатися, але він мені відмовив.

— Отже, і ви цим займалися? Я гадав...

— Я нічим таким не займався, — огризнувся Рік. — Просто пробував усяке час від часу. Усі проходять через певні фази, хіба ні? Я хотів розвиватися, розширювати межі сприйняття, рости. Хто цього не прагне? Проте я так нічого і не знайшов, — випроставшись, він сьорбнув вина. — Іноді я відчував, що наблизився до чогось упритул. Мені здавалося, що існує якась сила, якась інша реальність, до котрої я майже можу доторкнутися чи осягнути її. Майже. А тоді все зникало. Залишалась тільки сама купа лайна. Це ніби дурити самого себе. Часом мені навіть здається, що я маю якісь надприродні сили. Але через кілька днів це минає, і я розумію, що це звичайнісінький самообман.

— Так було до того, як ви зустріли Джулію?

Рік кивнув:

— Ага. Може, ми саме через це на деякий час і зійшлися. Мені досі подобається теревенити про цю фігню, навіть коли я вже в неї не вірю. А потім Джулія надто серйозно почала до всього такого ставитися, а мені не хотілося знову проходити цим шляхом.

— Розумію.

Співрозмовник осушив склянку і налив собі ще.

— Звісно, то все дурниці, — зрештою сказав Рік. — Існує безліч способів дурити самого себе і доводити до абсурду логічні обґрунтування. Гадаю, мені хотілося магії, але в світі її нема.

— Це тому ви швиргонули в мене Біблію?

Рік фиркнув.

— Мабуть, я з таким самим успіхом міг кинути у вас Коран або Веди. Було б круто, якби ви розтанули у полум’ї. Та не судилося.

Я всміхнувся.

— Як мені знайти Мелмана?

— Десь у мене була його адреса, — відповів Рік і дістав щось із шухляди. — Ось.

Він витягнув маленького нотатника, написав адресу на каталожній картці і простягнув її мені. Тоді ще пригубив вина.