Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла
- Автор: Гесиод
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Апріорі
- ISBN: 978-617-629-490-0
- Переводчик: Андрей Александрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла». Краткое содержание книги:
З таким самим реалізмом, де все вражає зір і слух, із розгорнутими гомерівськими порівняннями (374–378; 386–391; 402–411 та ін.), з контрастами, що підсилюють fortissimo епічної розповіді, зображено й двобій Геракла з Кікном та з самим Ареєм. Отож, хай переважна більшість цього твору й не належить Гесіодові, художнє звучання «Щита», яскраві візії, що розгортаються на ньому — чудове свідчення тяглості поетичного мислення стародавніх, їхньої уваги до слова, засобами якого з високою майстерністю представлено неосяжне розмаїття людського життя, яке так болісно хитається між страхіттями війни і радощами, що їх дарує людині мир.
Дещо варто сказати й про перекладацькі клопоти. Щодо гекзаметра, який вже давно побутує у нашій перекладній та оригінальній літературі, то тих клопотів у досвідченого перекладача найменше — він, сказати б, мислить гекзаметром: оригінальна фраза одразу ж набуває гекзаметричного подиху. Той «подих» має відповідати поетичному образові оригіналу (поезія — єдність сенсу й звуку), скажімо, в таких рядках: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця, / що із престолу схопивсь — земля аж ахнула важко». Зайве казати, що читачеві не потрібно думати тут ні про дактилі, з яких складено вірш, ні про хореї, які подекуди виступають замість спондеїв, ні про цезури, тобто паузи в межах віршового рядка, — йому треба читати (бажано повільно) — і бачити, як бачили, слухаючи співця, у давнину.
Подих — це життя. Гекзаметр живий — завдяки його ритміко-інтонаційному розмаїттю, що досягається в метричній, тобто часокількісній системі віршування античних поетів замінами дактилів (одного довгого й двох коротких складів: ( — ‿‿ ) — двома довгими складами, тобто спондеями ( — — ). А що у нашій системі віршування довгий склад просто наголошуємо, то спондей фактично стає хореєм ( — ‿ ). А втім, такі заміни вкрай потрібні, інакше гекзаметр стає нудним, аж ніяк не засобом художньої експресії; отримуємо не поезію, не єдність сенсу й звуку, а формально вкладений, нерідко таки «втиснений» у метричну схему гекзаметра «зміст» твору, — вірші без подиху, мертві вірші.
Обмежимось лише одним прикладом — щойно наведеними двома рядками з «Теогонії» (842–843). У першому рядку — одна заміна: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця…» Виділені склади мали б звучати спондеєм, тобто протяжно; у нашому вірші, — формально, хорей ( — ‿ ). Але читач, який, читаючи, відчуває і бачить, уявивши собі той божественний Олімп, що колихнувся під стопою Громовержця, прочитає таки протяжно — вловить, хай далеке, відлуння античного гекзаметра (голосний «о» у слові «Олімп» увиразнить довготою); впровадьмо дактиль («Аж колихнувся Олімп…) — і поетичний образ миттю пропадає — маємо просто вкладений у гекзаметр «зміст». У другому рядку — дві заміни: «Що із престолу схопивсь — зем|ля аж ахнула важко»; зробімо цей вірш дактилічним — і матимемо не що інше, як формально відтворену схему дактилічного гекзаметра — метричний буквалізм: «Що із престолу схопився — земля вся аж ахнула важко». Зауважмо принагідно: що коротший віршовий рядок (хорей — два склади) — то ширший, вільніший його подих, а що довший (дактиль — три склади) — то наче тісніше йому, тож перекладач «на око» може бачити похибки свого «перевіршування» (був такий термін) і відповідно корегувати «дихання» й «пульс» гекзаметричного вірша, вивіряти його на слух.
Не забуваймо: саме у можливості оперувати часом (довготою і короткістю складів) — чи не найбільший відсоток художньої експресії античної поезії, і саме цей відсоток, залишається, на жаль, поза нашою увагою. Та не лише через відмінність систем віршування: відходимо від повільного, вдумливого читання, від художнього слова загалом, — не диво, що й від рими відходимо: мовляв, щось «несерйозне», «дитяче»; домінує слово інформативне, поквапне, читане подумки, а не мовлене, живе, з усіма його барвами, тонами й напівтонами, яким було воно в античну та й не таку далеку від нас — ще не аж так технізовану, не настільки споживацьку добу.
Антична поезія, передусім епічна, — це низки, переважно складних, епітетів. Давній поет намагався максимально увиразнити те, про що говорив, — хай це «фіалково-темне» джерело на Геліконі чи «гулкогримучий» Зевс у зачині «Теогонії», а хай — опустімось на «грішну» землю — «владарі-дарожери», що водночас були й суддями (нинішнім словом — «корупціонерами»), з «Робіт і днів». Небагато й тут клопотів для перекладача, бо такими епітетами гомерівського зразка, загалом складними словами, рясніє (радше рясніла), й наша поезія, поки ще черпала з народного джерела: орел сизокрилий, лани широкополі, дівка чорнобрива, слова хитромудрі тощо; довелося, звісно, впроваджувати в нашу мову чимало новотворів, як уже наведений, — «дарожери», що не суперечить ні нормативам нашої мови, ані, на жаль, реаліям життя.