Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

А ті страждання, що їх обіцяє людям Зевс, самі ж вони, люди, й готуватимуть собі: «Що буде згубним для них, того жадатимуть серцем» (58). Не забув тут поет про зловтішну усмішку, чи навіть сміх Зевса: знав же «людей і богів усіх батько,» (59), що проти «згубного», того, що прекрасне зовні й гидке всередині (далі — історія зі «скринькою», точніше з «бочкою» красуні Пандори), людині годі встояти. Знову ж — виразна спроба засобами міфології пояснити вже не тільки видимий космос, а й невидимий, мікрокосм, внутрішній світ людини, — звідки всі ті «брехні, крутійства, вдача лиха, до підступів скора» (78), звідки всі біди, якими «сповнена земля, ущерть переповнене й море» (101).

Ось тут і починаються найвідоміші пасажі поеми про чотири віки — людські покоління, що змінювали одне одного, точніше — про п’ять: між мідним і залізним віком Гесіод поміщає ще одне — покоління героїв (подальші поети його опускають), що викликано було, припускають дослідники, чисто релігійними вимогами, зокрема, вшануванням предків.

Міф про чотири віки в поетичній формі представляє уявлення стародавніх про поступове «погіршення», «здрібніння» людей, що можна б увиразнити одним словом: «деградація» (лат. degradatio — сходження сходинками вниз; пор. англ. «descendant» — нащадок, тобто той, хто спускається вниз; щось подібне в нас: спадкоємець). Це уявлення в поетичну формулу увібрав Горацій наприкінці однієї із своїх «Римських од» (III, 6): «Чого не сточить Часу злобливий зуб? / Батьки минулись, гірші, ніж предок був, / на світ явивши нас, марніших, / ми — ще марніше дамо поріддя». Пригнічений кривдами свого часу, залізного віку, Гесіод прохоплюється непідробним зітханням: «О, якби-то не жить мені в п’ятім людей поколінні — / Чи то умерти б раніш, а чи родитись пізніше!» (174–175), що через віки знайде відгомін у Сенеки («Чому мене кинуто саме у цю точку часу?»), а згодом — у Паскаля: «Чому я опинився саме у цій точці часу й простору?»…

«Злу вже ніщо на заваді не стане» (201) — вкрай песимістична кінцівка розповіді про тих п’ять, одні від одного гірших, людських поколінь. Одразу ж після цього й читаємо згадану вже, вперше засвідчену в літературі, байку — про яструба й солов’я (202–211), що в алегоричній формі мовить про разючі несправедливості тодішнього життя — про пиху та захланність беотійських володарів-дарожерів. І такий же песимізм — в останніх рядках байки: «Глупий — хто із сильнішим надумав посперечатись: / не переможе, а до ганьби — ще й муку приточить».