Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла
- Автор: Гесиод
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Апріорі
- ISBN: 978-617-629-490-0
- Переводчик: Андрей Александрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла». Краткое содержание книги:
Інша річ — імена. Їх в Гесіода — сотні (в «Теогонії» — близько чотирьох сотень). Читач, певно ж, «спіткнеться» об перелік назв дев’яти Муз, що вже казати про десятки імен морських богинь — Нереїд (Т. 243–262), про дочок Океана — Океанід (349–361), про річкових богів (338–345)… Але що для нас — незрозуміло й нудно, те античним насолоджувало слух і зір — поставало образами: це були ймена, які промовляли. Скажімо, Мельпомена — «співуча» (м’яким, мелодійним є саме ймення); Терпсіхора — «та, що насолоджується танцями»… У кожній назві морських богинь — якийсь образ моря: Галена — «морська тиша», Кімодока, навпаки, — «та, що б’є хвилями»… Те саме — й Океаніди, й річкові боги: кожне з імен було, сказати б, озвученим кадром.
Для нинішнього читача нудно, для перекладача — важко. Вписати кожне з імен в гекзаметр справляє неабиякі труднощі. Подекуди доводилося порушувати нормативний наголос, відступати від порядку, в якому ці імена подані в оригіналі. Читач не знайде в перекладі й чіткого принципу передачі назв богів: тут і грецька Гея, і наша Земля; Уран (Уранос) — і Небо, іноді ж — Гея-Земля і т. д. Це, з одного боку, полегшує перекладачеві формувати гекзаметр, з іншого, — підкреслює, єдність божества з його стихією; коли мова про божество чи коли бодай якийсь штрих вказує на персоніфікацію, тоді, зрозуміло, — з великої літери: «широкогруда Земля», «Земля їх зродила й Небо широке» (тобто Уран); коли ж загалом про землю чи небо, тоді — з малої: «широкодорожна земля» (поет дає уявлення про неозорий простір), «зоряне», тобто оздоблене зорями небо. Що ж до персоніфікованих божеств, то тут переважно — українські відповідники: Страх і Жах (в оригіналі Фобос і Деймос); Наступ і Протинаступ; Забуття, Голод, Болісті тощо; оригінальні назви (окрім «Фобоса» і «Деймоса» — супутників Марса) до сучасного читача нічим не промовляли б. І
І ще одне. Перекладач не вдається ні до архаїзації, ні до осучаснення чи українізації своєї версії давнього твору. Епічне полотно — це, якщо вжити граматичний термін, — praesens historicum, теперішнє історичне; на давність вказує не так мова, як численні, духовні й матеріальні, реалії, скажімо, «добре вклади собі в серце», «продумай у серці своєму», «чорна жовч у серце шугнула», «слово крилате», «кітара», «формінга», «агора», «хітон», «кратéр» (посуд) тощо. Давниною дихають і ті складні епітети, що супроводжують чи не кожен зображуваний предмет, людину, врешті, й спосіб мислення давнього автора, особливості його світобачення й світовідчування. А щодо епітетів, то перекладач, уже згадувалось, подекуди передає їх описово, іноді — «розшифровує»; наприклад, замість традиційного «чорний» корабель — «смоляний», бо тільки це хотів зазначити давній поет (судно змазували смолою), не вносячи у те «чорний» жодної емоційної барви. Окрім слів високого стилю (жона, учта, ректи, рожевоперста Еос та ін.), у перекладі часто звучать активні дієприкметники, що додають мові динаміки, збагачують образність, як-от: сліпучий жар, вогню летючого стріли, квітуча врода, з'їдаючі тіло турботи, сяючий Геліос, ріки одвічно текучі, Афіна, війська до бою ведуча тощо (доречно вжиті активні дієприкметники, поєднання дієслова й прикметника, великих двох сил, — окраса поетичного твору).
Чи не найважливішою з ознак давньої поетики є інверсія, змінений порядок слів, що в особливий спосіб формує фразу, додає їй особливої виразності й аромату давнини, а також — перенесення (enjambement), скажімо: «Чорної там землі і Тартара, де непроглядні / мряки, і моря безплідного, й неба, що зорями сяє, / сходяться разом начала всього, водночас і межі / млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути» (Т. 807–810). Те саме можна сказати й про звукопис вірша, що допомагає почути й побачити те, що змальовує поет: «Батько ж людей і богів, гострий ум, біді тій зарадив: / громом ударив різким — і гуркотом, грому одлунням, / грізно озвалась земля і небо вгорі неозоре» (Т. 838–840). Або: «блиск блискавиць і розблиск громів укупі летючих» (Т. 699).