Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав — не треба світла…
— Прости мені, Максиме… — шепоче розгублено.
Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.
— За що, мамо?..
— Не знаю… — щира.
Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. “Забери мене!” — відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках “Мій Мій”. Підхопила сина на руки. “Мама поряд! Поряд!” — повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: “Забери мене”. Мама не зрадила. Мама… поряд.
— Ти мені прости, — шепоче глухо.
— За що? — обережно закидає пані Женя, а в душі — дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…
— Не знаю… — знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…
Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.
— От, приміром, я би впала з мосту…
— Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, — відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.
— Знаю, синку! Бо ти — прекрасна, порядна, шляхетна людина.
От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить — про те, що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.
На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…
— Накажу Дорі, щоби постелила… — чує голос матері.
Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний голод.
Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці “Camus”? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім'ю руйнувати.
Стіл заповнюється наїдками — тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.
Коньяк накриває залишки роздратування — ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.
— Що за Дора у нас тепер є?
— Служниця.
— І живе тут? — дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.
— Надто гірко самій було — пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.
— І де ти її поселила? — Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір'ю (він думає саме так: не сваритися — дискутувати) не бажає. Не зараз.
— У гостьовій біля татового кабінету.
Макс киває — зрозуміло.
— Дякую. Смачно… — відсовує тарілки від краю.
— На здоров'я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…
— Пам'ятаю…
За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. “Так і є!” — переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п'ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.
Стає перед дзеркалом — гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м'язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…
Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.
Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього — ясно. Вдивлявся — аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?.. Він навіть устиг розібрати, що середнє — найдовше, але ніяк не “експропріація” чи, приміром, “сільгосптехніка”. Літер шість, не більше. Перше — коротше. А останнє, третє — найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…
— Мамо!
Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина — тільки й устиг рушником обмотатися.