Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— Геть нічого не бачу. Чисто…
Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба — ромашкою війнуло.
— Що з тобою, синку?
— Усе гаразд, — чемний, сука.
Один, два, три, чотири, п'ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від'їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п'ятдесят. …Двадцять чотири, двадцять п'ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських — однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…
— Сорок… — уголос. Став у дверях власної кімнати.
Біля ліжка спиною до Макса — невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.
— Доброго вечора… — голосніше.
Дівча не озвалося. Вошкалося — усе ту постіль поправляло.
— Дора глухоніма, — пані Женя за спиною.
— Що? — та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.
— Глухоніма, — повторила мати. — Вже місяць, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…
— Навіщо ж глухоніму? — захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…
— А досить уже з нас балакучих, — несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.
Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно — так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі — чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда — порцеляна, очі чорні вологі — нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст — метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п'ятнадцяти.
Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:
— Добрий вечір… Я — Макс.
— Макс! — чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.
Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли — Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно — Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері — мовляв, можу йти?
— Відпочивай, — усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.
— І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.
— Добраніч, мамо… — прошепотів Макс.
Заприсягся б — не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено — забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю — чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?.. Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?.. Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!
— Нігті б відполірувати…
Здивувався. Він про важливе, а в голову — сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не відволіче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: “Ти у мене перший…” Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: “Ти уже пізнала плотську любов?” І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.
Збудився: п'ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльондру з довідкою про здоров'я викликай. Чим загасити несподіване жадання?.. Припіднявся на ліжку й остовпів…
— Люба?..
Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п'ят. Та неспокійно — крутилася.
— Голки… — виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.
— Люба? — прилип до постелі.
Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили — так у руці й лишилися. А на голові — чорні кучері до плечей. І очі — наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.
— Так краще?
Макс дивився й віри не йняв.
— Люба… — як отой телепень, усе “Люба, Люба”, а що далі — хоч убий — не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала б… лишитися там… На Костянтинівській…
— Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… — читала його думки.
Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою — на блідо-кофейній оббивці лишилися червоні плямки.