Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! — кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…
Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мізер: що далі від даху, то більше мисливців…
— Максиме! — почув.
Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті “лексус”. Мама?.. Похапцем озирнувся у бік темної арки — нікого… Фу ти…
…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:
— У тебе тут усі сусіди — крейзі? Переїжджай до мене…
— Ні, — сказала лиса дівчинка. — Тут буду. Тут є космос.
П'ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов — місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: “Женечко, а чим зараз твій Максим займається?”, старий тато Перепечай — завжди допомога! — цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…
— Скрутять і вмить додому доставлять, — казав.
— Щоб навіки зненавидів?! — обурювалася пані Женя.
Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається — та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика — неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти — освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, “мазераті”, та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць — живи та радуйся, синку. А він… “І не шукайте!”
Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо — на Поділ. Там він… Лишала автівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?.. Мамі без тебе геть зле…
Бог почув. Як побачила збудженого сина — біг до Контрактової, наче зграя псів п'яти рве, — коліна підкосилися від несподіванки. У ручку “лексуса” вчепилася:
— Максиме!
І за ту коротку мить, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?
Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…
— Здрастуй, мамо… — сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?
— Запіканку зробила… — пробурмотіла знічено. — Повечеряємо, як маєш час…
…Автівка вже пролетіла “Арсенальну”, сумний насторожений Макс сидів поряд із матір'ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б — нічого не бачить. Та він рантом зітхнув.
— Ти… змарніла, мамо, — прошепотів тоскно.
Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, — розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.
Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.
Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Він сказав би матері — нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: “Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон”. З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв'язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато — той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Володимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей — нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу — облиш! Не згадуй.