Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Коханий, ходи до мене… — прошепотіла вона.
— Я вже тут!
Більше не було вимовлено ні слова — говорили мовою обіймів, поцілунків, дотиків і кохання. Коли про лунала остання нота їхньої мелодії, Діва зупинилась, широко розкрила очі і на видиху вимовила:
— Я — твоя! Я заради тебе втрачаю себе! А що ти здатен зробити задля мене?
— Все! Все! Все! Кохана, я для тебе зроблю все, чого забажаєш!
— А для нас?
— І для нас з тобою я піду на все!
— Ні, не для нас з тобою, а для нас із твоїм сином?
Яр закам’янів. Дівині слова заскочили його зненацька, і він якусь мить мовчки дивився у її щасливі очі. А потім схопився з ліжка, підхопив Діву на руки і почав кружляти по кімнаті, кричучи:
— Я — батько! Нарешті! Не може бути?! Ти певна?
— Я певна! — Дивилася Діва йому в очі і бачила щиру радість. — Але що ти ладен зробити заради нашого сина?
— Та я заради нашого сина життя своє віддам!
— А життя інших?
Яр зупинився і поставив Діву на підлогу.
— Ой, як холодно! Занеси назад!
— Я заради нас з тобою і заради нашого майбутнього сина вже давно жертвую чимось дуже і дуже дорогим, — мовив він, дивлячись на вогонь.
— Про що кажеш? — переполошилась Діва, побачивши в його очах щось дотепер невідоме їй, страшне і чорне. — Я ж пожартувала!
— А я ні! — мовив Яр і пішов геть.
Діва якусь мить чекала, що він повернеться. Та двері вдруге не відчинились, і вона з думками «Що ж я такого зробила?» заснула. На подушку повільно скотилася сльозинка.
7
Ніч упала на Суронж. Місто занурилось у пітьму, яку силкувалися розігнати мерехтливі вогники з людських вікон. Втім, мигтіли вони боязко, ніби розуміючи: якщо прийшла ніч, має бути темно. Ніч — Чорнобожий час, час мороку, час зла. Вночі не варто ходити вулицями.
Повіяв холодний вітер. Його морозний подих майнув вулицями і попрямував до замку Великого Князя. Якщо на шляху траплялося світло, він гасив його, лишаючи по собі доріжку з мороку.
Цієї ночі мешканці Суронжу чули щось схоже на дитячий крик. «Це вітер завиває!» — думали вони, перевертались на інший бік і засинали.
Цієї ночі Великий Князь не спав. Сидів перед вогнем, загорнувшись по шию у теплу ведмежу шкуру, й намагався не думати про те, що було й що буде. «Нічого не змінити», — думав він, цідячи червоне вино. Кілька багряних плям проступило на рукавах його білої сорочки.
Цієї ночі над Суронжем зійшов місяць і холодним світлом вдарив по морокові. Той не відступив, лише зачаївся у шпаринах, закутках, подвір’ях, клітях, якими багате кожне велике місто. Мабуть, саме тому у великих містах завжди багато лиха: є місця для морокового схрону.
Цієї ночі місяць вирвав із мороку постать, яка йшла слідом за вітром, ховаючись у темряві. Вона наближалась до замку.
Вільно ввійшла, і ніхто не зупинив її, бо зупиняти було нікому. Два згустки чорноти зібралися біля однієї зі стін. Коли б та мара наблизилася, то побачила б у згустках поснулих людей. А коли б вона посвітила на них, то побачила б на їхніх спинах по чорній плямі. У місячному світлі кров завжди видається чорною.
Постать прослизнула внутрішнім двором і так само вільно увійшла до центральної зали. Там було порожньо: нічні челядники мирно спали у своїх кімнатах, і охорона, як на диво, теж мирно спала. Вічним сном.
Піднялася сходами нагору, пройшла довгим безлюдним коридором, і зупинилася перед порожньою стіною. Коридором пройшовся морозний вітер, загасивши світло. В одній з кімнат почувся шурхіт: то хтось із челядників вирішив вийти надвір. Постать завмерла. Вітер миттю проник крізь шпаринки у дверях і своїм диханням пробрав челядника до самих кісток так, що у того зникло бажання кудись іти.
Мара тим часом розвела руки, а потім виставила їх поперед себе. Прошепотіла ледь чутні слова — і стіна розтанула, немов її й не було. За стіною донизу вели сходи. Постать впевнено ступила на них, однак далі вона йшла вже не так певно: зупинялася через крок, прислухалася, тоді знову рушала вниз.
На останній сходинці вона зупинилась: попереду розпочинався ще один довгий коридор. У ньому через кожні два метри, лицем до лиця, у глупій темряві стояли відьмаки. Вони не рухались, і лише кліпання очей свідчило, що вони живі. Постать скочила зі сходинки, щосили викинула руки вперед, а потім розвела їх у боки.