Посмертні записки Піквікського клубу

— Вам легше буде знайти мене під землею, ніж дома, — ані трохи не хвилюючись, відповів незнайомий.

Доктор Слемер, дивлячись невимовно люто, натиснув капелюх на свою голову, а наші друзі зійшли вниз і поклали в чемодан непритомного Вінкла його позичений одяг.

Цей джентльмен спав міцним сном. Костюм хутко впровадили на своє місце. Незнайомий був у надзвичайно пустотливому настрої, а містер Тресі Тапмен, цілком спантеличений вином, негусом, світлом та дамами, мав усю цю пригоду за прецікавий жарт. Його новий друг пішов, а містер Тресі Тапмен поморочився трохи, доки знайшов отвір у нічному ковпаку, що за, основне завдання мав укривати йому голову, і перекинувши свічник, після низки складних еволюцій уклався в ліжко й невдовзі заснув.

Наступного ранку годинник ледве встиг вибити сьому годину, як містер Піквік почув крізь сон міцні удари, що гупали в двері його кімнати.

— Хто там? — спитав містер Піквік, схоплюючись з ліжка.

— Коридорний, сер.

— Чого вам треба?

— Скажіть, прошу, сер, в котрого з джентльменів із вашої компанії блакитний фрак, а на ньому позолочені гудзики з ініціалами П. К.?

„Його вивісили почистити, і хлопець забув, з якої кімнати він його вдяв“, — подумав містер Піквік. — У містера Вінкла. Перша чи друга кімната праворуч.

— Спасибі, сер, — подякував коридорний і пішов геть.

— В чім річ? — спитав містер Тапмен, коли грімкий стук у двері розбудив його.

— Чи можу я бачити містера Вінкла, сер? — озвався коридорний.

— Вінкл, Вінкл! — гукнув містер Тапмен до внутрішньої кімнати.

— Алло! — відповів ледве чутний голос спід ковдри.

— Вас питають у коридорі, — і, виснажений такою довгою промовою, містер Тресі Тапмен перевернувся на другий бік і знову заснув.

— Питають? — здивувався містер Вінкл, похапцем зриваючись з ліжка і натягаючи на себе найпотрібніші частини убрання. — Питають? хто б це в біса міг питатись про мене на такій відстані від Лондона?

— Джентльмен чекає вас у буфеті,— сказав коридорний, коли містер Вінкл вийшов з номера. — Він каже, що затримає вас на недовгий час, але неодмінно мусить поговорити з вами.

— Дуже дивно, — відповів містер Вінкл. — Зараз прийду.

Він накинув на плечі халат, закутався в плед і зійшов униз. Стара жінка і двоє офіціантів прибирали буфет; якийсь офіцер у буденній формі стояв коло вікна й дивився на вулицю. Зачувши ходу містера Вінкла, він обернувся, ледве вклонився, а потім звелів слугам вийти геть і щільно причинив двері.

— Містер Вінкл, я гадаю?

— Мене і справді звуть Вінкл, сер.

— Вас не дивує, сер, що я звертаюсь до вас від імени мого друга — доктора Слемера з 97-го полку?

— Доктора Слемера? — перепитав містер Вінкл.