Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Дуже.
— Англійські дівчата не такі гарні, як іспанки… розкішні створіння. Чорне, як смола, волосся… чорні очі… прекрасні фігури… любі створіння… хороші.
— А ви були в Іспанії, сер? — спитав містер Тапмен,
— Жив там багато років.
— Багато перемог?
— Перемог? Тисячі. Дон Боляро Фіціг… вельможа… дочка одиначка… донья Хрістіна… розкіш… шалено кохала мене… жорстокий батько… улюблена донька… гарний англієць… донья Хрістіна в розпачі… ціанідна кислота… у мене в портпледі зонд для шлунка… робимо операцію… старий Боляро в одчаї. згоджується, щоб ми одружилися… з’єднує руки, плаче гіркими… романтична історія… дуже.
— А леді тепер в Англії? — зацікавився містер Тапмен, на якого опис гарних прикмет дівчини справив могутнє враження.
— Померла, сер, померла, — відповів незнайомий, прикладаючи до правого ока останки дуже старої перкалевої хусточки. — Не допоміг і зонд… кволий організм… спокутна жертва.
— А її батько? — спитав поетичний Снодграс.
— Гризоти сумління й нудьга… — відповів незнайомий. — Раптом зникає… в місті тільки про це й мови… шукають скрізь… наслідків ніяких… зненацька фонтан у сквері перестає бити… минають тижні… все не робить… наймають робітників вичистити… спускають воду… і в головній трубі знаходять мого тестя, а в правому чоботі — всю сповідь… його витягли, і фонтан забив знову, як і раніше.
— Дозволите мені записати цю романтичну історію, сер? — сказав глибоко розчулений містер Снодграс.
— Авжеж, сер, авжеж… ще п’ятдесят таких, коли хочете… дивовижне життя в мене… справжній роман… не дуже незвичайне, але цікаве… — і незнайомий провадив свої монологи далі, аж доки диліжанс під’їхав до дверей готелю „Бик“ на головній вулиці Рочестера.
— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Натаніел Вінкл.
— Тут? Ні… але вам раджу… добрий готель… вигідні ліжка… я спиняюсь у Райта… сусідній будинок… дорого, страшенно дорого… півкрони за те, що тільки глянеш на швейцара… коли обідаєш у знайомих, беруть більше, ніж стало б пообідати в їхньому ресторані… чудні хлопці… дуже.
Містер Вінкл повернувся до містера Піквіка і прошепотів кілька слів; шепіт перейшов від містера Піквіка до містера Снодграса, від містера Снодграса до містера Тапмена. Всі, погоджуючись, похитали головами.
— Цього ранку ви зробили нам величезну послугу, сер, — звернувся до незнайомого містер Піквік. — Дозвольте нам, на знак вдячності, просити вас ласкаво пообідати з нами.
— З великою охотою… не хочу ставити свої умови, але жарена курка з грибами… надзвичайна річ… на яку годину?
— Зараз подумаємо, — відповів містер Піквік, глянувши на свій годинник. — Тепер — коло третьої. Скажімо, о п’ятій?
— Підходить якнайкраще, — промовив незнайомий. — О п’ятій рівно?.. Бувайте.
Піднявши капелюх на кілька дюймів від голови і недбало наклавши його знову трохи набакир, незнайомий з брунатним пакунком, що наполовину вистромився з його кишені, похапцем вийшов з двору й повернув на Головну вулицю.
— Очевидно, бачив багато країн і звик спостерігати і людей, і речі,— зауважив, містер Піквік.
— Хотів би я подивитись на його поему, — сказав містер Снодграс.
— А я на його собаку, — промовив містер Вінкл.
Містер Тапмен не сказав нічого, але згадав донью Хрістіну, шлунковий зонд та фонтан, і на очі йому набігли сльози.
О п’ятій рівно прийшов незнайомий. Він збувся свого брунатного пакунка, але не змінив нічого в своєму убранні і став, скільки було можливо, ще говіркішим.
— Що це? — спитав він, коли слуга зняв покришку з одної з мисок.
— Камбала, сер.
— Камбала… ага… Знаменита риба… її завжди присилають з Лондона… Власники ресторанів улаштовують політичні обіди… вози камбали… десятки кошів… хитрющі хлопці… Склянку вина, сер?
— З охотою, — сказав містер Піквік. І незнайомий випив спершу з ним, потім з містером Снодграсом, потім з містером Тапменом, потім з містером Вінклем і нарешті з усім товариством разом, і робив це майже так само швидко, як говорив.
— Що то за метушня… у вас, на другому поверсі, офіціант? — спитав незнайомий, — тягнуть нагору лави… бігають теслярі… лампи, склянки, арфа… Що це буде?
— Бал, сер, — відповів слуга. — Добродійний бал, сер.
— Чи багато в цьому місті гарних жінок? Не знаєте, сер? — зацікавився містер Тапмен.
— Надзвичайно… маса… Кент, сер… кожен знає Кент… яблука, вишні, хміль і жінки… Склянку вина, сер?
— З великою приємністю, — відповів містер Тапмен. Незнайомий налив і враз випив.