Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Облиплі чорні штани, у багатьох місцях вкриті масними плямами, що свідчило про їхню довгорічну службу, штрипками притягались до стоптаних і полагоджених черевиків, щоб прикрити брудні білі панчохи, які проте виразно було видно. Пасма довгого чорного волосся недбало вибивалися спід піднятих угору крисів старого капелюха, а між рукавичками і рукавами визирало голе тіло. Обличчя незнайомого було бліде й виснажене, але в усій його фігурі позначалася незмірна безсоромність і безмежна самовпевненість.
Така була людина, що її містер Піквік спершу розглядав крізь свої окуляри (які, на щастя, знайшлися), а потім, коли його друзі вичерпали запаси вдячності, почав і собі найдобірнішими виразами дякувати за щойно вчинену їм послугу.
— Не турбуйтесь, — перебив йому мову незнайомий, — : наговорено досить… більше не треба… Моторний хлопець візник… уміє орудувати п’ятірнею. Але на місці вашого друга в зеленій куртці… будь я проклятий… скрутив би я йому в’язи… свиня така… та й пиріжечник не кращий… ніякої різниці.
Цю чудово зв’язану промову перебила поява кондуктора з диліжанса на Рочестер, який сповістив, що "Комодор" готовий до від’їзду і зараз рушає.
— "Комодор"? — схопився з стільця незнайомий. — Мій диліжанс… За місце заплачено… одне надвірне… Заплатіть за бренді… У них не буде решти з п’яти шилінгів… погане срібло… дають гудзики… не хочу… не пройде… га? — і він хитрувато похитав головою.
Сталося так, що містер Піквік і три його компаньйони вирішили зробити першу зупинку в Рочестері. Отже, повідомивши свого нового знайомого, що прямують до того ж міста, вони погодились і собі взяти місця на імперіалі[7], де всім їм можна було б сидіти вкупі.
— Підіймайтесь ! — сказав незнайомий, допомагаючи містерові Піквіку лізти на дах диліжанса з похапливістю, що зовсім не пасувала до статечного вигляду цього джентльмена.
— У вас немає багажу, сер? — спитав кондуктор.
— У мене? у мене? Ось пакунок. Це й усе… решту послав водою… ящики, залізні скрині… здоровенні як будинки… і важкі, важкі до біса… — відповів незнайомий, силкуючись втиснути в кишеню загорнутий у товстий папір пакунок, звідки зрадливо виглядали одна сорочка і одна хусточка.
— Голови, голови, бережіть голови! — кричав балакучий пасажир, коли вони проїздили під низьким склепінням воріт, що в ті часи правили за в’їзд до кожної поштової станції.— Жахне місце… страшні речі… якось… п’ятеро дітей і мати… висока жінка, їла сендвіч… забула про ворота… Трах!.. лясь!.. діти дивляться… мати без голови… тримає в руках сендвіч… не має рота, куди покласти… голова родини… жах, жах! Дивитесь на Вайтгол, сер?.. Чудове місце… маленькі віконечка… мабуть, і там упала чиясь голова… з необачності… га, сер?
— Я міркував, — сказав містер Піквік, — про дивну мінливість долі людської.
— А! бачу… сьогодні входиш у палац крізь двері завтра вилітаєш у вікно. Філософ, сер?
— Спостерігач натури людської, сер, — відповів містер Піквік.
— Так само і я. Як і більшість людей, що мають мало діла, а ще менше прибутку. Ви поет, сер?
— У мого друга Снодграса видатні поетичні здібності.
— Так само, як і в мене… Епічна поема на десять тисяч рядків… про липневу революцію… склав одним махом… Марс уночі, Аполлон — удень… рушнице стріляє… ліра співає.
— А ви були присутні при цій славетній події, сер? — спитав містер Снодграс.
— Присутній? Я думаю… заряджаю мушкет… в голові наче стрельнуло… ідея… біжу до пивниці… записую… знову назад… бац, бац!.. нова ідея… знову до пивниці… перо й чорнило… знову назад… бах! бах!, благородні часи, сер. Ви спортсмен, сер? — повернувся він до містера Вінкла.
— Трохи, сер.
— Чудова річ, сер, чудова річ. З собаками, сер?
— Тепер ні.
— А! вам слід було б мати собак… чудові тварини… розумні… одного разу моя собака… пойнтер… феноменальний інстинкт… одного дня ми з ним полювали… входжу за паркан… свищу… собака стоїть… свищу знову… Понто! — не йде, як колода… кличу: Понто, Понто! — і не ворушиться, наче закам’янів… виглядаю— дивиться на напис на паркані: „Сторож буде стріляти кожну собаку, що увійде за огорожу"… і не пішов. Дивний пес… цінний пес… дуже.
— Оригінальний випадок, — зауважив містер Піквік. — Дозволите, я занотую його?
— А, прошу, сер, прошу дуже… ще сто анекдотичних випадків з цим псом. Чудова дівчинка, сер? (до містера Тапмена, що в цей час обдаровував антипіквікськими поглядами молоду жінку на дорозі).
7
Імперіал — другий (відкритий) поверх диліжанса.