Посмертні записки Піквікського клубу

— Тепер, я думаю, можна розставляти їх, — кинув офіцер таким тоном, ніби супротивники були шахи, а секунданти — грачі.

— Думаю, можна, — відповів містер Снодграс, який погодився б на всяку пропозицію, бо зовсім не розумівся на цих справах. Офіцер попростував до доктора Слемера, а містер Снодграс підійшов до містера Вінкла.

— Все готово, — промовив він, подаючи Вінклеві пістолети. — Давайте мені ваш плащ.

— Ви взяли лист для батька? — спитав безталанний Вінкл.

— Все гаразд, — відказав Снодграс. — Будьте мужні й не схибте.

Містерові Вінклу спало на думку, що ці слова нагадують поради, які присутні дають хлопчикам, коли ті заводяться битись на вулиці. „Вперед і дай йому". Чудова порада тому, хто знає, як її здійснити. Він мовчки зняв свій плащ — знімати той плащ завжди доводилося довго — і взяв пістолети. Секунданти відійшли набік; джентльмен на похідному стільці перейшов на інше місце. Противники почали сходитись.

Містер Вінкл завсіди відзначався незвичайною людяністю. Треба гадати, що неохота поранити або вбити свого ближнього примусила його заплющити очі в той момент, коли він ступив на судне місце; а з заплющеними очима він не міг бачити надзвичайно дивної поведінки доктора Слемера. Цей джентльмен ішов, придивлявся, потім спинився, протер очі, придивився знову і нарешті гримнув: „Стійте, стійте!"

— Що це таке? — промовив він, коли до нього підбігли його секунданти та містер Снодграс. — Це ж зовсім не та людина!

— Не та людина? — повторив його секундант.

— Не та людина! — скрикнув містер Снодграс.

— Не та людина? — сказав джентльмен з похідним стільцем у руці.

— Авжеж, що ні,— відповів доктор. — Це зовсім не та особа, що образила мене вчорашньої ночі.

— Щось абсолютно незвичайне! — скрикнув офіцер.

— Абсолютно, — згодився джентльмен з похідним стільцем. — Але формально, якщо джентльмен стоїть уже тут, то це маловажно, він чи не він образив нашого друга містера Слемера. — І, висловивши з дуже мудрим і таємничим виглядом таку сентенцію, чоловік на похідному стільці взяв здоровий понюх тютюну і переможно озирнувся, як фахівець у цих справах.

Почувши, що противник пропонує припинити ворожі дії, містер Вінкл розплющив не тільки очі, а й вуха. Але, зрозумівши з дальших слів доктора, що тут трапилось якесь непорозуміння, Вінкл одразу збагнув, як багато виграє його репутація, коли він приховає справжні мотиви свого геройства, І, сміливо ступивши наперед, промовив:

— Я і дійсно не та особа і знаю це.

— Тоді, значить, ви образили доктора Слемера, — сказав чоловік із похідним стільцем, — і цього досить, щоб продовжувати вашу справу зараз же.

— Тихо, будь ласка, Пейні—втрутився докторів секундант. — Чому ви не повідомили мене про це сьогодні ранком, сер?