Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— А й то правда: чому ви нічого не сказали? — обурився чоловік із стільцем.
— Ще раз прошу вас: тихо, Пейн! Дозвольте мені повторити своє запитання, сер.
— Тому, сер, — сказав Вінкл, мавши час обміркувати свою відповідь, — тому, сер, що ви назвали п’яним і нешляхетним чоловіка в убранні, яке я мав честь не лише носити, а навіть витворити — у формі, сер, Піквікського Клубу в Лондоні. Честь цієї форми я вважаю за свій обов’язок підтримувати, і тому, не вагаючись, прийняв ваш виклик.
— Ваш рицарський вчинок робить вам честь, дорогий мій сер, — промовив маленький добродушний доктор, простягаючи руку Вінклеві.— Дозвольте запевнити вас, сер, що ваша поведінка захоплює мене, і я дуже шкодую, що безпідставно турбував вас цією дуеллю.
— Я думаю, ви зробили це без лихого наміру, сер, — перебив містер Вінкл.
— І пишаюся тим, що познайомився з вами, сер, — докінчив маленький доктор.
— Знайомство з вами — величезна приємність для мене, сер, — сказав містер Вінкл.
Тут стиснули один одному руки доктор і містер Вінкл, потім містер Вінкл і лейтенант Теплтон (секундант доктора), далі це зробили містер Вінкл і чоловік з похідним стільцем і, нарешті, містер Вінкл і Снодграс, що умлівав перед благородною поведінкою свого героїчного друга.
— Тепер, я думаю, можна й додому, — сказав лейтенант Теплтон.
— Звичайно, — погодився доктор.
— Якщо містер Вінкл почуває себе ображеним викликом, — не вгамовувався чоловік із стільцем, — він, я гадаю, має право вимагати задоволення.
Містер Вінкл саможертовно відмовився вимагати задоволення.
— А, може, — вів далі той, що з стільцем, — його секундант вважає себе за ображеного якимнебудь моїм зауваженням в перші хвилини нашої зустрічі? Коли так, я буду щасливий дати йому задоволення зараз же.
Містер Снодграс поквапився подякувати за люб’язну пропозицію і висловив жаль, що мусить відхилити її, бо не має ніяких претензій. Секунданти забрали ящики, і всі рушили з поля куди веселіші, ніж були тоді, як ішли сюди.
— Ви довго думаєте прожити тут? — дорогою спитав доктор Слемер у містера Вінкла, з яким вони ввесь час розмовляли якнайприязніше.
— Думаю, післязавтра виїдемо.
— Був би дуже радий бачити вас і вашого друга в себе й перебути з вами приємний вечір, — сказав доктор. — Сьогодні ви вільні?
— Ми тут з приятелями, — відповів містер Вінкл, — і до того я не хотів би сьогодні виходити з дому. Може ви з вашим другом зайшли б до нас у готель „Бика“?
— З великою охотою, — згодився маленький доктор. — А не буде пізно?
— О, ні,— запротестував містер Вінкл. — Щасливий буду познайомити вас з моїми друзями — містером Піквіком і містером Тапменом.
— Певний, що знайомство з ними дасть мені велику втіху, — відповів доктор, не маючи ніякого уявлення хто такий містер Тапмен.
— Ви ж напевне прийдете? — спитав містер Снодграс.
— Безумовно.
В цей час вони вийшли на дорогу. По-приятельському попрощавшись, джентльмени розлучилися. Доктор Слемер з друзями пішли в казарми, а містер Вінк у супроводі свого друга, містера Снодграса, повернулись до готелю.
РОЗДІЛ ІІІ
Прикра зустріч.
Незвичайно довга відсутність двох його друзів починала вже непокоїти містера Піквіка, і, коли вони повернулися, він з більшою, ніж звичайно, радістю заходився вітати їх і розпитувати чого так довго їх не було. Всі вони, разом з їхнім вчорашнім визволителем у зеленому фраку, сіли до столу, і містер Снодграс хотів був подати історичний нарис щойно описаних нами подій, але саме коли він приготувався говорити, у кімнату вступив слуга й проголосив:
— Якісь джентльмени до вас, сер.
— А! — підвівся з стільця містер Вінкл, — це мої приятелі. Нехай увійдуть. Дуже симпатичні люди, — додав він по виході слуги, — офіцери 97-го полку. Я познайомився з ними не зовсім звичайним способом сьогодні ранком. Вам, напевне, вони дуже сподобаються.
Душевна рівновага містера Піквіка враз відновилася. В кімнату, у супроводі слуги, увійшли три джентльмени.
— Лейтенант Теплтон, — сказав містер Вінкл. — Лейтенант Теплтон; містер Піквік — доктор Пейн; містера Снодграса ви вже бачили; містер Тапмен — доктор Пейн; доктор Слемер — містер Піквік; містер Тапмен — доктор Слем…
Тут містер Вінкл раптом спинився, бо постаті і містера Тапмена, і доктора виявляли глибоке збудження.
— Я бачив уже цього джентльмена, — сказав з притиском доктор.
— Правда? — здивувався містер Вінкл.