Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Снодграс, — сказав містер Вінкл, коли вони звернули на бічну вулицю. — Снодграс, друже мій, чи можу я звіритись на ваше вміння зберігати тайни? — кажучи це, Вінкл страшенно хотів, щоб той не вмів.
— Можете, — відповів містер Снодграс. — Хочете — я заприсягнусь.
— Ні, ні! — перелякався містер Вінкл на саму думку, що його приятель і дійсно додержить слова. — Не присягайтесь, не присягайтесь; це цілком зайве.
Містер Снодграс спустив руку, яку він у поетичному надпориві підніс був угору, ніби посилаючись на небо, і прибрав позу вичікувальної уваги.
— Мені потрібна ваша допомога в справі честі, дорогий друже… — сказав містер Вінкл.
— І ви її матимете, — містер Снодграс стиснув приятелеві руку.
— …з одним доктором — доктором Слемером з 97 — го полку, — провадив далі містер Вінкл, бажаючи надати справі якомога серйознішого вигляду. — У цього офіцера є секундант — теж офіцер. Дуель має відбутись сьогодні по заході сонця на відлюдному полі, за фортом Піта.
— Я буду вашим секундантом, — сказав містер Снодграс. Він був здивований, але ні трохи не збентежений. Дивна річ, які спокійні бувають у таких випадках усі, крім головних дійових осіб. Містер Вінкл забув про це. Він судив про почуття друга з своїх власних емоцій.
— Наслідки можуть бути жахні,—сказав містер Вінкл.
— Сподіваюся, що все обійдеться гаразд, — заспокоїв його містер Снодграс.
— Доктор, я думаю, дуже добрий стрілець, — зауважив містер Вінкл.
— Більшість військових добре стріляє,— байдужо відповів містер Снодграс. — Але й ви непоганий стрілець. Так же?
Містер Вінкл ствердив це, і, бачивши, що не схвилював свого компаньйона, змінив тактику.
— Снодграс, — промовив він тремтячим з хвилювання голосом, — якщо мене буде вбито, в пакеті, що я вам передам, ви знайдете лист для мого… для мого батька.
Але й тут містер Вінкл схибив. Містер Снодграс трохи розчулився, але перейняв на себе доручення з такою охотою, наче був листоноша.
— Якщо мене буде вбито або я вб’ю доктора, — не вгавав містер Вінкл, — вас, дорогий друже, судитимуть як спільника. Чи маю я право наражати мого друга на небезпеку ув’язнення, може, довічного.
Містер Снодграс трохи завагався, але його героізм був непереможний.
— У справах моїх друзів я ладний нехтувати й небезпекою! — запально вигукнув він.
Деякий час, заглибившись кожен у свої думки, вони йшли мовчки. Містер Вінкл в душі проклинав свого відданого друга. Ранок минав. Вінкла починав брати розпач.
— Снодграс;—сказав він, раптом спиняючись, — не зробіть тільки мені капості: не звертайтесь до місцевої влади, не просіть поліцію заарештувати мене або доктора Слемера з дев’яносто сьомого полку, що стоїть у Четгемських Казармах, бо дуель тоді не відбудеться. Прошу, не робіть цього.
Містер Снодграс вхопив свого друга за руку і з запалом відповів:
— Ні за що в світі!
Пересвідчившись, що Снодграса залякати не можна і що йому судилося бути живою ціллю, містер Вінкл здригнувся.
Після того, як містер Снодграс дізнався про всі деталі справи, приятелі, придбавши в рочестерській крамниці скриньку із задовільними пістолетами, достатню кількість пороху, куль та пістонів, повернулися до готелю: містер Вінкл — поміркувати про близький бій, а містер Снодграс — розглянути смертодайну зброю і зробити її придатною для негайного вжитку.
Був теплий і душний вечір, коли вони рушили в путь. Містер Вінкл, щоб його не впізнали, закутався у величезний плащ, а містер Снодграс під своїм плащем ховав смертовбивчі знаряддя.
— Ви нічого не забули? — збудженим тоном спитав містер Вінкл.
— Нічого. Я взяв із собою запасний пістолет на випадок, якщо перший не вистрелить, чверть фунта пороху і поклав у кишеню дві газети на клейтухи.
То були докази дружби, за які кожен, звичайно, має відчувати найбільшу вдячність. Треба гадати, що почуття вдячності у містера Вінкла було занадто велике, щоб його можна було висловити, а тому він не сказав нічого і йшов далі мовчки.
— Чудова пора, — зауважив містер Снодграс, коли вони, перелізши через паркан, ішли полем. — Сонце саме заходить.
Містер Вінкл глянув угору на сонце і з болем подумав, що незабаром, може, „заходитиме" і він.
— А ось і офіцер!—скрикнув через кілька хвилин містер Вінкл.
— Де?
— А он — джентльмен у синьому плащі.
Містер Снодграс глянув туди, куди показував пальцем його друг, і побачив закутану постать, описану Вінклем. Офіцер, на знак того, що бачить їх, помахав рукою, і наші приятелі пішли слідом за ним.