Понтиїзм. Казки кінця світу

«Ось так і виглядає чистилище. Немає жодної певності від народження — однією ногою ти вже в пеклі, а іншою тягнешся до раю. І при цьому сидиш і ждеш», — подумала євангелістка, відірвавши погляд від чергової кольорової брошури про врятування душі.

Товста жінка, чиє тіло було настільки великим, що одна половина була під землею, а інша на поверхні, загорлала: «Давай! Проси! Що ти від нас хочеш, ублюдок! Виродок! Чого мовчиш, суко! Чого нічо не просиш??? Никаєшся там так скромно, вроді не про тебе?!» Відчайдушності її крику додавало розуміння, що німий оркестр поцупив її обручку — єдиний подарунок від слюсаря Серьожі, який часом навідувався до неї прочистити труби. І обручка його матері — це єдине, що їх пов’язувало.

— Ти, чмо, чого ходиш серед чесних людей? Чого не підеш на фабрику розетки ліпить? Чи, може, хоть на балалайці навчишся бренькати, — підхопив черевань з розчервонілою пикою, смородом ранкового часнику і в закаляних смолою штанях.

— Да, понаїхало тут всякіх! Ріальна страшна вечерам вийті. Адні мужлани і мудаки вакруг, — продовжила недогламурна дівиця на височенних підборах, що нагадували радше ратиці, ніж подобу взуття.

Сліпий розгублено роззирався довкруги.

— А-а-а, стерво. Закрутився. Пече тебе встид, — сказав охриплий голос, що лунав із якогось нижчого рівня буття, де існує свій власний світ, у якому люди поділяються на чистих і нечистих за запахом їхніх ніг і начищеністю черевиків. Пияк випростав пальця, обвинувально вказуючи на сліпого.

Той розгублено роззирався. Він потягнувся до кишені та на очах у всіх дістав старезний слуховий апарат, з лагідною посмішкою, ніби вибачаючись перед тим уявним спостерігачем, який може до нього звертатися. Вибачаючись за те, що змушений займатися такими інтимними речами на очах у всіх.