Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
Їхня мати тільки посміхалася, коли думала: «Які вони молодці в мене, скоро будуть уже такі дорослі, і зможуть себе прогодувати. Умочкі». Мати лагідно посміхалася, налаштовуючи приховану систему відос-спостереження «домашня Няня 2.0.» у дитячій кімнаті.
«Ну, так, про всяк випадок», — думала вона і розглядала коробку «домашньої Няні 2.0.». На ній радісними різнокольоровими літерами було витиснуто: «Любі батьки! Ми з задоволенням робимо вашу роботу!»
Підземка
Сонні пасажири обережно пересуваються зледенілою платформою. Більшість опустила очі до землі, щоб не зустрічатися з іншими поглядами. Меншість дратівливо позиркує на знак «Курити заборонено» і намагається погамувати рефлекс вранішньої цигарки. Школярі та студенти намагаються доспати стоячи. Десь з-за огорожі долинає запах щойно звареної кави. Разом із ним летять і вигуки продавців вранішньої преси, продавців короткотривалих новин і воєнних вістей, на які вже ввечері голодний студент поставить розпечену пательню, а нетерплячий пенсіонер почепить їх на гвіздок і вмиє руки.
За кілька хвилин прибуває потяг. Всі разом підводять очі, забувши про рефлекси та інстинкти, окрім інстинкту виживання. Широко розставляючи гострі лікті, пасажири вибирають собі місце. Хтось зойкає, інший лається, третьому наступили на ногу гострим підбором, четвертий намагається обійняти маленького сина з суперменським ранцем за спиною і захистити його, а п’ятий тримає в руках барабан і йому байдуже до всіх.
Двері зачиняються, пасажири вдихають усі разом і, здається, сам вагон поменшав, ніби зіщулився. Кілька секунд усі їдуть з таким виглядом, наче пірнули під воду і затамували подих. Кожен видихає, намагаючись зробити це якомога непомітніше. До порипування зашкарублих старезних коліс додається і відчутне потріскування вагону, схожого на величезну залізну повітряну кульку, яка ось-ось вибухне зсередини.
Ніхто не намагається дотягнутися до поруччя. Всі приліпилися один до одного, як частини величезної снігової баби, і «діти-баби-і-кобіти-і-мени-чики-астронавти-індійці-черокі-і-весь-світ-широкий», — римує молодик, заплющивши очі. Всі припасовані один до одного, ніхто не впаде, плече сусіда підтримає тебе, «цеглинка-до-цеглинки-вийшла-соціальна-пірамідка».
Всі мовчать, лише часом прохоплюється лункий дитячий сміх — дітлахи, які застрягли між небом і землею, спираються на плечі батьків і людей поруч. Діти намагаються весело метляти ніжками, почергово обмазуючи тих, хто стоїть поруч і намагається не втратити свідомості, не з’їхати з глузду і доїхати до роботи.
Потяг починає поволі гальмувати, і пасажири, як у бродвейському мюзиклі, хиляться в бік, смішно перебираючи ногами.
Відчиняються двері, з вагонів корком вилітають кілька людей — вагон нарешті видихнув і випустив зайве повітря. Наступної ж миті кожен із пасажирів, як це буває щоранку, раптом розуміє, що до цього ще якось можна було їхати, але тепер «це вже, йолкі, нестерпно». Ззовні тиснуть нові, збуджені боротьбою громадяни, зсередини ж непробивним щільним захистом римських легіонерів, пасажири, об’єднані заповіддю «не впусти», намагаються тримати оборону. Нарешті, розігравши одвічну містерію боротьби ідеологій і вибивання зручного місця під сонцем, втративши у бою кілька краваток, десяток ґудзиків, тріснувши п’яток окулярів і десяток зубів, вагон заспокоюється. Тіла трамбуються, приймаючи химерних форм, викручуючи руки і ноги.
Псевдоінтелігентний очкарик похилого віку забився у куток і спозирає це видовище. Він згадує фігури жителів Помпеї, які назавжди уклякли жахливими статуями, законсервовані у власній смертельній оболонці з лави.
Десь з іншого кінця вагону раптом лунає бадьорий голос, підсилений переносною колонкою: «Доброго ранку! Думайте тільки про чітке і все буде чьотко!» Голос звучить настільки натхненно і бадьоро, що старий пияк-актор, який прикимарив на підлозі біля іншого виходу, згадує свою молодість і мрію крикнути в зал: «Дякую! Я ще повернуся!» Сльоза стікає його щокою, він не змахує її, відчуваючи, як холод тверезить і повертає до огидної реальності. Він лежить у багнюці, споглядаючи взуття різного кольору і форми на ногах пасажирів, і розуміє, що треба щось терміново змінювати в цьому житті. Приміром, варто пошукати Клаву з першого парадного, у неї має бути вигнаний первачок.