Понтиїзм. Казки кінця світу

Аж тут «останній король романтики метрополітену», як він сам подумки себе називає, затягує невмирущий романс про групу крові на землі та сонце в її очах. Співак особливо кайфував від «власної унікальної манери виконання, що будь-яким пісням надавала його особистого романтичного шарму», як він сам подумки писав про себе у вигаданих репортажах про свої щоденні аншлагові виступи. Надвечір, перераховуючи заробіток за день, він укотре впіймає себе на думці, що невдовзі люди спеціально їздитимуть в метро, щоб послухати його.

Як завжди, не дочекавшись оплесків («У людей же руки зайняті», — пояснював він собі), співак вийшов із вагону і перебіг у сусідній. Цієї ж миті з іншого кінця вагону залунало голосіння. Не можна було розібрати, чи то жалібниця плаче на похороні, чи хтось Христа ради просить на хліб. За хвилину голосіння прибрало приблизних форм мелодії; виявилося, що то співала жінка, вбрана в національний костюм. Співала щось про похилену калину і погвалтовану дівчину. Хоч голос і оплакував долю не тільки дівчини, а й свою власну і всієї вигвалтованої війною та хабарами країни, її обличчя не відображало жодних емоцій. Зазвичай про такі обличчя кажуть «виплакані очі». Наче потоки сліз прорізали зморшки на її обличчі. Хтось співчутливо кидав гроші до її пакета, а хтось із докором кидав погляди на неї. Вона дійшла до кінця вагону, наспівуючи тужливу пісню, з розгубленою посмішкою, ніби подивувавшись пасажирам, як непосидющим дітлахам.

На наступній станції зайшло двоє німих пацанят років 12—13. На мигах вони показували, що міняють на гроші брошури з непристойними анекдотами, іменні астрологічні прогнози на всі роки і випадки життя, маленькі набори «Зроби сам», що складалися з фігурки Христа, якого можна було прибити гвіздочками до автомобільного салону. Були ще там трофеї минулих воєн, обкладинки на паспорти, номери сексуальних рятівних служб, спускові гачки і риболовні снасті та брошури «Апокаліпсис для чайників». Підперезані товарами, вони нагадували індіанців, які виміняли рідні землі на валютні транші та блискучі брязкальця і скельця. Німим оркестром вони продиралися крізь вагон. Пасажири відверталися від них, занурювались у мобільні, відсилаючи безконечні цьом-цьоми, чмаф-чмафи та смайли через соціальні мережі. Діти на руках батьків зачудовано вглядались у підвішені кольорові брехунці-монітори, що беззвучно показували веселих тварин і мультики, перемежовані серйозними викладками і постановами міської адміністрації, статистикою покращення життя і новинами про збільшення безкоштовних порцій шоколаду і молока для школяриків.