![Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/0/8/5/geroi-ne-vijni-pro-mertvih-zhivih-i-nenarodzhenih-download.jpg)
Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]
- Автор: Криштопа Олег, Калиновская Ольга
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2016
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]». Краткое содержание книги:
— А це хто, диверсант? — жартую я.
— Та диверсанти тут удень не ходять, — цілком серйозно відповідає «Білий». — Це місцевий, йде з роботи додому. Вони тут недалеко всі живуть. А на роботу і з роботи — на шахту — ходять через ліс.
Щоб не заважати бійцям працювати у командному пункті, вибираємося нагору. Неподалік бійці рубають дрова. Інші старанно чистять зброю (ДШК та АГС), щоб були справні й під рукою. За півкілометра звідси — «сіра зона», і до крайніх позицій військових часто повзуть диверсанти, яких потрібно постійно відганяти.
— А ви тут скільки? — звертаюся до «Білого».
— Десятий місяць.
— Важко?
— З часом звикаєш. Навіть до цього постійного напруження й очікування. От і я звик. Така служба у нас.
Уважно дивлюся на «Білого». І за поведінкою, і за розмовою на військового чи навіть дотичної до фаху людини він не схожий.
— А ви були в армії?
— Ні, не був.
— А закінчували що?
— Київський університет будівництва та архітектури. Спеціальність — головний інженер. Після вишу працював на себе.
— А військова кафедра в університеті була?
— Ні. Коли призвали, довелося всього вчитися з нуля. Десь підчитав щось в інтернеті, десь хтось щось розказав. А проблеми всі на війні вирішував уже по факту.
— Важко було навчатися військової справи?
— Для таких людей, які хочуть вчитися, це не важко. Дійсно. Потрібно підготувати — саме головне — емоційний стан. І було б бажання захищати Батьківщину. Усього-на-всього. І все. Якщо ти не хочеш, то у тебе нічого і не получиться. А є бажання, є друзі, які підтримують тебе, то все получається.
Кілька годин тому те саме, про емоційний стан і бажання захищати Батьківщину, говорив і «Тренер» — людина, яка вірить у краще і бачить краще в людях. Можливо, і справді тут, на передовій, головне не військова підготовка?
— Але ж додому вам, певне, хочеться? — Я розумію, що моє запитання, зважаючи на строк, який уже провели в лісі ці бійці — понад 9 місяців, — звучить як знущання.
— Хочеться, але я знаю, як це — поїхати додому, посидіти там 15 діб і збиратися назад, — дещо дивує відповіддю «Білий». — Із чим це пов’язано? Це пов’язано з друзями тими, що у мене тут з’явилися, людьми, які на мене чекають як удома, так і тут. Тому як хочеться додому, так і хочеться сюди, на «передок».
Домівка «Білого» за 700 кілометрів звідси. Мешкає він на Київщині, у Миронівському районі. Удома на нього чекають троє дорослих братів і сестра.
До демобілізації йому кілька місяців. Хоча про це бійці на передовій говорити не люблять — щоб не наврочити. На фронті є свої забобони. Чим займатиметься після війни, «Білий» ще не знає. Але не виключає, що піде у політику — чистити вже з того боку авгієві стайні.
— Цілком можливо, що буду політичними справами займатися у себе в районі, тому що, дивлячись телевізор, я геть не у захваті від того, що там, на мирній території, робиться. Тому я розумію, що і там прийдеться воювати. Ручкою чи ще чимось.
Прощаючись із бійцями, я знову проходжу повз пофарбовану у колір хакі супутникову тарілку, встановлену якраз на даху землянки, де розташувалася їдальня. «Телевізор тут таки не дарма», — думаю я, згадуючи слова «Білого» про бажання навести лад у себе в районі і про те, що саме новини з Київщини підштовхнули його до такої думки…
Розділ 10. Сила спеціальних операцій
— От потерь прошлого года мы не оправились до сих пор. Чтобы вы понимали, в 2014-м году погиб цвет армейского спецназа. Те люди, которые служили в спецназе не полгода и не год, а 5, 7, 10, 12 лет.
На зустріч мій співрозмовник — високий, кремезний, з низьким командним голосом та чималою силою в руках (це я відчула, коли віталася з ним) — прийшов у захисному армійському костюмі кольору хакі та балаклаві. Спецназ на війні — сили невидимі. І такими мусять залишатися.
Наша розмова тривала більше години. Чимало з того, що мене цікавило (Якою роботою за умовною лінією кордону займаються специ? Чи це вони «зачищають» керівників банд формувань? Які ділянки «роботи» по той та цей бік фронту залишаються неохопленими і наскільки наш спецназ поступається російському?), так і залишилося для мене таємницею. Бо не все, доки закінчиться війна, можуть говорити ті, кого і так на війні на сході практично не видно. Утім, дещо мені таки вдалося з’ясувати. Що саме, розповім по порядку.
У перші місяці весни 2014-го, коли російські «зелені чоловічки» з Криму несподівано перекочували на Донбас, воювати з російськими найманцями та місцевими колаборантами кинули саме спецпризначенців — як найбільш підготовлені на той момент військові сили. Але замість спецоперацій, для яких їх готували, спецназу довелося виконувати роль звичайнісінької піхоти. Більше того, подекуди специ та професіонали супроводжували колони з офіційними особами, коригували артилерійський вогонь, займалися геть усім, крім того, чого їх справді вчили. Риба гнила з голови — на першому етапі спецпризначенцями керували загальновійськові командири, які й гадки не мали про можливості та специфіку роботи спецслужб.