Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Адвокат Білинський відчував трохи докори совісті, що за три місяці перебування свого у Нашому не встиг нанести як годиться візиту Річинським, відкладаючи з дня на день цей товариський обов'язок.
Про смерть каноніка ходило стільки прерізних версій, що Орест Білинський зібрався на похорон, можна сказати, з цікавості. Бажаючи уникнути офіціального висловлювання співчуття вдові померлого, щоб не нагадувати про себе Олені за таких обставин, він вирішив триматись осторонь.
За час свого перебування в Нашому Орест Білинський тільки раз бачив Олену. Був і радий і засмучений тим, що вона не впізнала його. Олена хоч начебто й не дуже змінилася і, незважаючи на вік, зберегла дівочу тендітність, проте нічим не нагадувала те русоволосе дівчатко з лісництва, з яким думав колись поєднати свою долю.
Коли б вона не поспішила вийти за богослова Річинського, можливо, так би воно й було, але чи виграли б вони обоє від того — Орест Білинський сьогодні нічого певного не міг сказати.
Орест Білинський не поспішав з нанесенням свого візиту Річинським ще й тому, що відчував перед Оленою, єдиним у цьому новому місті свідком його юнацьких поривів, сором за свою моральну капітуляцію, хоч пані добродійка Річинська цілком певно не помітила б ні капітуляції, ні сорому.
Справа в тому, що змінився не Орест Білинський, а життя висунуло інші вимоги, і він, такий, як колись, на фоні нових вимог життя здавався б уже анахронізмом. Орест Білинський і сьогодні, як і тоді у Лісках, мав відвагу, хоч і не раз платився за неї, на біле (звичайно, не так заядло, не так безапеляційно!) не говорити чорне, а на чорне — біле, злодія не вихваляти як чесну людину, насильство не проголошувати справедливістю, шахрайство — правдою. Проте методи, якими він боровся проти зла, настільки застаріли, наскільки змінилося саме поняття цього слова.
Роль і завдання судді мінялися разом з політичним устроєм держави. Уряд Польщі, який в 1926 році, після травневого перевороту Пілсудського, чванькувато став називати себе урядом твердої руки, ввів не тільки адміністративні новини, але й нові методи політичної боротьби, спрямованої насамперед проти національних меншостей. Орест Білинський послухав голосу своєї совісті й пішов з посади судді раніше, ніж його за законом усунули б. З державної служби перейшов на приватну адвокатуру, обманюючи себе тим, що, мовляв, на цьому полі матиме більш вільну руку. Але невдовзі в своїй адвокатській практиці зустрівся він з новим юридичним гачком, оригінальним винаходом молодої Речі Посполитої, який теж входив у комплекс засобів закріплення влади твердої руки. Цей винахід складався тільки з трьох слів, але всеосяжність і гнучкість його були феноменальні. Ці три чародійні слівця звучали: «Суд має переконання». Це не була ані логіка аргументів, ані пряма мова фактів чи буква закону, а просто — переконання суддів, які нікому не були зобов'язані пояснювати, що саме породило їхнє переконання.
«Суд має переконання, що свідки повністю не говорять правду», «суд має переконання, що підсудний винний у вчиненні злочину» (хоч всі факти можуть суперечити цьому переконанню), «суд має переконання, що свідок робить зізнання під тиском суб'єктивних чинників»…
«Суд має переконання»… А що ж таке переконання? Абстракція, суб'єктивна точка зору, вигідний викрут для суддів.
Остаточне розчарування в об'єктивності закону наступило в Ореста Білинського з чималим запізненням. Уже з дипломом про закінчення юридичного факультету він ще вірив у автоматичний, постійний прогрес, у світло розуму, яке впорядкує хаос, у чудодійну силу взаємного переконання шляхом дипломатичних розмов, у перемогу розумної ідеологічної концепції, яка зуміє переконати противника силою аргументу, в перемогу народних домагань, слушність яких визнає противник тільки тому, що вони переконують його своєю логікою. Вірив колись, що бодай половина кривд бідних людей походить від того, що нікому пояснити бідолахам їхні законні права.
Був час, коли вірив словам Гука Грація, що «держава — це досконалий союз вільних людей для охорони права і для загального добра». Пізніше переконався, що держава — це не тільки, як учили в університеті, територія, населення і публічна влада, але й знаряддя політичного панування однієї частини суспільства над другою, державного народу над національними меншостями; а проте боротись активно з цим злом не мав у собі сил.