В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

А. М. Черненка «Українська національна ідея» (Дніпропетровськ 1994), праці, присвячені окремим речникам національного відродження — В. А. Довгич: «Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова» (К., 1991), «Він — з когорти вождів (Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри)» (К., 1994). З’явилася також грунтовна документальна розвідка Я. Дашкевича «Берлін, квітень 1791 р. Місія В. В. Капніста. Її предісторія та історія» («Український археографічний щорічник», В. І., К., 1992). Чимало вдячного матеріалу про початки громадсько-політичного відродження знайдемо в книзі Т. Гунчака «Україна. Перша половина XX століття» (К., 1993), про діячів національного відродження — в книзі В. Качкана «Українське народознавство в іменах» (К., 1994), про діяльну силу цього відродження — «Просвіти» в «Нарисі історії «Просвіти» (Львів — Краків — Париж, 1993) та монографії О. Коновця «Просвітницький рух в Україні» (К., 1992). Таку яскраву сторінку з історії боротьби з самодержавством, як кирило-мефодіївці дає можливість охопити в багатьох вимірах видання документів і матеріалів «Кирило-Мефодіївське товариство» (К., 1990), тт. 1–3).

Тож зупинимся лише на вузлових епізодах і найхарактерніших виявах цього спротиву. " Крім згаданих представників українського самостійництва (Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа), майже всі гетьмани були в меншій, або більшій степені поборниками українського автономізму, не виключаючи навіть таких хитких і безхарактерних як Юрась Хмельниченко, Брюховецький, Самойлович, Многогрішний, Скоропадський і Кирило Розумовський, — писав Ю. Охримович у названій монографії. — Але не лише гетьмани, але також старшина, полковники і запорозькі отамани леліяли ідеал своїх зверхників, а деякі з них, як ось Богун, Летрик, Гордієнко і Орлик, перевисшають безперечно своїм послідовним і глибоким самостійництвом навіть великих гетьманів».