Піти й не повернутися

А все ж таки це був він, його останній боєць, його Пивоварчик. Він лежав нерухомо у розідраному своєму маскхалаті, без шапки, з обсипаною снігом стриженою головою, розкинутими ногами. Лейтенант не зразу помітив, що сніг навколо витоптали чиїсь чужі ноги і в ньому де-не-де чорніли маленькі круглячки автоматних гільз.

Доплентавши до чорнобилю, Івановський випустив з рук гвинтівку і впав поруч бійця. Закоцюблими пальцями він обхопив його голову, підняв трохи, але, запорошена снігом, вона давно, певно, втратила ознаки життя і була просто мертвою головою людини, позбавленої будь-якої схожості з його Пивоваровим. Лейтенант став обмацувати його тіло — подертий маскхалат промерз кров'ю, тілогрійка так само примерзла до закривавленого тіла, його, певно, розстріляли автоматною чергою з близької відстані. Сніг під ним теж узявся твердими мерзлими грудомахами.

— Що вони з тобою зробили! Що вони зробили? — розгублено шептав лейтенант марне тепер запитання. Але що вони зробили, і так було ясно. Видно, наздогнали Пивоварова й розстріляли в упор. Могло бути й так, що німці розстріляли його пораненим, на снігу, в цьому чорнобилі, й тепер із багатьох дірок у його тілогрійці стирчало світле клоччя вати. Кишені штанів були вивернуті, гімнастерка на грудях розстебнута, худі закривавлені груди засипані снігом. Автомата ні коло нього, ні поблизу не було — автомат, очевидно, забрали німці.

Зрозумівши, що все уже скінчено й нікуди більше йти не треба, лейтенант обм'як, знесилів і мовчки сидів, поклавши руки на сніг. Обіч лежало замерзле тіло бійця. Небувала спустошеність була в душі Івановського, жодного бажання, жодної гадки не спадало йому на думку. Хіба що десь на споді його почуттів жевріла ще забута вуглина гніву. Одначе з часом вона розгорялася все дужче. Та гнів цей уже не мав конкретної спрямованості проти когось — мабуть, скоріше за все догоряла його людська кривда на такий його невдалий кінець. Зараз Івановський уже знав певно, що не врятується, не проб'ється до фронту, що його спіткає смерть на цьому ж полі, між двома невідомими селами, і ніхто не розкаже людям ні про його загибель, ні про цей німецький штаб. Штабу, певна річ, ніхто заподіяти нічого не зможе, бо наші далеко, а мертві позбавлені будь-якої можливості щось зробити. І йому нічого не залишилося більше, як сидіти й чекати, коли мороз і поранення відберуть у нього останні рештки життя. Чомусь це видавалося навіть заманливим, бо увільняло його від непосильної боротьби з німцями, болем, із собою. Щоб скінчити все найшвидше, досить було витягнути чеку з протитанкової гранати і відпустити планку… Її могутній вибух розірве на шматки їхні тіла, розмете довкола сніг, вириє у землі невелику ямку-воронку, що? й стане їхньою довічною могилою. Коли його кінець затягнеться або стане зовсім безвихідним, очевидно, так і доведеться зробити. Іншого шляху вже не було. І нехай уже дарують Вітчизна, люди — не його вина, що не випало йому кращої долі й не минуло його те найстрашніше на війні, після котрого вже ніщо не потрібне.