Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Чи міг я сьогодні не підкоритися наказові Гільди Гельсінгфорс? Аж ніяк. Адже мені загрожувала б небезпека все втратити. І ось озброєний конвоїр веде мене, заложника чи в’язня, хтозна й куди. Майбутнє, навіть найближче, мені не належить.
Дорога вже не така крута, і я — мабуть, щоб розвіяти похмурі думки, — пускаю кобилу клусом. Славна Чучка! Безперечно, вона єдина моя подруга в цьому безлюдному лісі. Над розмитою піщаною дорогою, що, скільки око сягне, петляє між ялицями, повисло свинцево-сіре небо, і звідкись цідиться тьмяне світло. Коли вщухає вітер, чути лише м’який стукіт копит моєї кобили, який луною відбивається позад мене — до речі, весь час улад із стукотом копит мерина. Я їду в ногу, як нікчемний солдафон.
Під’їжджаючи до роздоріжжя, де Джесперсен пустив учвал свого коня забороненою дорогою, я, звісно, беру ліворуч. Позад мене лунає наказ:
— Праворуч, докторе!
Праворуч?! На заборонену дорогу?! «Втеча» Джесперсена! Постріли Пуссі! Я зупиняю Чучку і обертаюсь.
— Ви сказали повертати праворуч? — міряю поглядом Джекі. — Ця дорога для нас заборонена. — І стискаю губи.
— Сьогодні — ні.
— Хто це сказав?
— Я.
Кілька секунд я розмірковую й приймаю ухвалу, яка приносить мені полегкість. Я відмовляюся виконати наказ Джекі.
— Дякую. Я туди не поїду.
Джекі дивиться на мене. Мій непослух так її вражає, що вона навіть забуває розгніватись.
— Що?! — питає вона. — Що ви сказали?
— Я не поїду цією дорогою.
— Чому?
— Нею заборонено їздити.
Я теж роздивляюсь її.
— Докторе, я ж вам сказала, що сьогодні як виняток…
Джекі не докінчує фрази, хоч говорила вона терпляче, немов до примхливої дитини. Я завважую, що її очі не так розгнівані, як заклопотані. Моя охоронниця опинилася в скрутному становищі! «Пакет» бунтує: не дає доставити себе до місця призначення. Що вона тепер робитиме? Погрожуватиме? Щойно це принесло їй не багато успіху.
Джекі мовчить, і я бачу, що вона розгубилася. Зрештою її мовчанка мене заспокоює. Тепер усе стає ясно: Джекі має наказ передати комусь «пакет» власноручно. Їй не доручали знищити його по дорозі.
Одначе я хочу бодай якось скористатися зі своєї переваги.
— Дякую, — кажу, — але мені не хочеться, щоб у мене стріляли.
— Це я у вас стрілятиму? — перепитує вона недовірливо.
— Пуссі ж стріляла в Джесперсена.
— Пуссі втратила самовладання. А сьогодні — не той випадок. Джесперсен порушив інструкцію. А ви виконуєте наказ.
— Цей наказ може виявитися пасткою.
— Пасткою?
— Якщо я поїду цією дорогою, ви мене вколошкаєте, а потім заявите, ніби я спробував утекти.
Сказавши ці слова, я дивлюся на Джекі так, наче звинувачую її. Я усвідомлюю, що цим провокую Джекі. Вдаю, ніби не довіряю її добрій волі, хоч насправді в глибині душі вже не сумніваюсь у ній.
— Докторе! — обурено вигукує Джекі.
Вона аж багровіє. Але цього разу не від гніву, а від образи. А що шкіра в неї досить прозора, то червона хвиля заливає її від чола до вилиць, від вилиць до кругленької шиї, що виглядає з-під форменої сорочки.
— Докторе, — знов запально каже Джекі, — я ж не есесівка!
Її слова мене дивують. Я б і не подумав, що в цієї юної охоронниці такі глибокі знання з історії!
— Що ж, — кажу я, — коли хочете заспокоїти мене, рушайте попереду. А я поїду за вами.
— Я не можу цього зробити, — одразу ж відрубує вона. — Це було б з мого боку порушенням інструкції.
Але я мовчу, обличчя в мене лишається незворушним, і Джекі каже:
— Прошу вас, докторе!
Я зазираю їй у вічі. Їхню небачену красу підкреслюють, дарма що сама Джекі білява, густі чорні вії. Слова «прошу вас» пролунали як справжнє прохання, а не як словесна облуда. Дівчина вимовила їх пошепки. Я запитую:
— Ви гарантуєте мені особисту безпеку?
Джекі не ховає очей і щиросердо відповідає:
— Поки ви зі мною — так.
Відповідь двозначна, але я мушу нею вдовольнитися. А тим часом Чучка нетерпеливиться. Вибалушившись на мерина, вона аж надто пожвавішала, і мені доводиться двічі-тричі розвернути кобилу, щоб угамувати її.