Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Це помітив навіть Соковський.
— Ну знаєш, Йоганне! — пробурчав він.
— Але ж треба знати своїх супутниць! Сподіваюсь, фрейлейн не заперечує проти моїх запитань?
— О, звичайно! — відповіла Ліза всміхаючись. — Мій дядько комерсант і досить багата людина.
— А ваша мати живе в Чехословаччині?
— Так, у неї там невеличкий скляний завод — батькова спадщина.
— І багато прибутків дає цей завод?
— Гадаю, що багато. Інакше матуся не жила б серед словаків, а переїхала б на батьківщину, в Східну Пруссію, або в Париж до дядька. Він її весь час кличе.
— Нічого! Скоро німці почуватимуть себе в Чехословаччині зовсім по-іншому, вашій матусі недовго терпіти! — сказав Дітріх, перезирнувшись із Соковським.
Обід закінчився, і чоловіки, вибачившись перед жінками, піднялися на палубу покурити.
Ліза бавила дітей. Поки прибирали стіл, вона робила; їм з паперу різних птахів. Потім сіла до піаніно, і під її акомпанемент діти співали й танцювали, а фрау Гертруда сиділа збоку і всміхаючись дивилась, як діти розважаються в товаристві цієї малознайомої дівчини…
Увечері, сказавши, що в неї болить голова, Ліза рано пішла в свою каюту. Довго лежала нерухомо, розплющивши очі, і думала, що пролог до спектаклю зіграно немовби непогано. От коли б пощастило зіграти отак роль до кінця, до завіси! Якби Василь був тут, він похвалив би її…
Напружений день давався взнаки: голова аж тріщала. Ліза тільки тепер зрозуміла, як вона стомилася за кілька годин… «А що коли в тебе не стане сил зіграти роль до кінця? — спитала вона себе і одразу ж відповіла: — Навіщо ставити дурні запитання? Ти ж бачила холодні очі Дітріха — такі люди пощади не знають. Отож треба бути сильнішою за нього!..»
Уранці Ліза, свіжа, бадьора, піднялася на палубу. В Італії вона встигла засмагнути — обличчя й руки мали бронзовий відтінок. Смаглявість їй була до лиця, а біла сукня з тонкого полотна підкреслювала колір її золотавого волосся.
Ранок був тихий — ані подиху вітерця. З усієї сили світило сонце, дихалося легко. Тишу порушував тільки шум двигуна. Пароплав повільно плив, лишаючи за собою на іскристій поверхні моря широку смугу білої піни.
До Лізи підійшов товстун Соковський, в спортивному костюмі, з грубою сигарою в зубах.
— Доброго ранку, фрейлейн!.. Як ваша голова?
— Дякую, уже добре!
— Я завжди казав, що глибокий сон краще зціляє, ніж десять учених лікарів, разом узятих! У цій сукні ви така чарівна. Боюся, молодь нашого міста, побачивши вас, втратить спокій…
Підбігли діти Дітріхів. Соковський скоса глянув на них і замовк.
Обідали знову разом. Дітріх розщедрився — замовив вина. Він був у чудовому настрої і по обіді попросив фрейлейн Маріанну що-небудь заграти.
Лізу не треба було довго вмовляти. Вона сіла до піаніно і заграла вальс Шуберта.
— Еге! Виявляється, окрім усіх інших ваших принад, ви ще й чудова музика! — вигукнув Дітріх і попросив щось іще заграти.
За кілька днів дороги діти полюбили Лізу, а дорослі виявляли все більшу прихильність до неї. Вони завжди разом обідали й вечеряли, разом гуляли на палубі, Ліза часто грала їм німецьку класику. Напередодні приїзду, коли всі зібралися увечері на палубі й милувалися місячною доріжкою на морі, Дітріх спитав Лізу:
— Скажіть, фрейлейн Маріанно, у вас є в нашому місті знайомі?
— На жаль, нема.
— Де ж, у такому разі, ви думаєте зупинитися?
— Ще не знаю. Найму номер у недорогому готелі, а згодом знайду собі пристойний пансіон…
— Не думаю, що готель підходяще місце для самітної дівчини! Так, Альберте? — звернувся Дітріх до товстуна.
— Авжеж.
— От що, фрейлейн Маріанно, ви можете жити якийсь час у нас, поки ми підшукаємо для вас гарне місце в пансіонаті або в порядній німецькій сім'ї.
— До нас, фрейлейн Маріанно, їдьмо до нас! — радісно закричали діти.
— Далебі, не знаю… Мені совісно турбувати вас!..
— Ніяких турбот, — втрутилася Гертруда. — Дім у нас великий, вільних кімнат багато. Паулю й Ельзі теж буде весело з вами.
Не встигли Дітріхи увійти в будинок і розпакувати речі, як почалося паломництво до них. Здавалось, усі німці, що жили в цьому місті, вважали за обов'язок засвідчити свою повагу геру Йоганнові Дітріху. Галасливо висловлювали радість, що він повернувся, говорили, ніби весь цей час почувалися сиротами, що без нього стоять діла, і, щоб їх завершити, потрібні його порада та особисте втручання… Ліиа, яка мимоволі слухала ці розмови, зрозуміла: господар дому — верховода місцевих фашистів і, крім офіційних обов'язків директора німецького банку, виконує ще якісь особливі функції. Що ж, це їй тільки на руку!..