Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Прибулець безшелесно перетнув покій і схилився над сонним професором.
— Прокидайтесь, — прошепотів гість, і, не дочекавшись відповіді, взяв Лініуса за плече і легенько потермосив. — Професоре, — вів далі він. — Я вже прийшов.
На мить Лініусові повіки затремтіли, відтак рвійно розплющилися.
— Квінте, — промовив він голосом, млявим від снодійного, яке дав йому Чіпус. — Ти живий.
— Я мчав сюди щодуху, — похвалився Квінт.
— І дяка Небові, Квінте, що ти живий, — провадив Лініус. Він обвів поглядом покій, і його брови занепокоєно зсунулися. — А де… а де ж Маріс? І Чіпус? Ти їх не знайшов?
Квінтові затремтіли ніздрі. Він облизнув смажні губи.
— Маріс і Чіпус? — перепитав він. — О, так, вони знайшли мене вмент.
Лініус сів у ліжку.
— Як? І Маріс ходила теж? А де ж вони? — запитав він різким, стривоженим голосом. — З ними все гаразд? Скажи мені, Квінте, будь ласка.
— Не знаю, як вам пояснити, — почав Квінт, зиркаючи на двері. — Маріс привела мене до тями. Чіпус оглянув мої рани. Ми покинули лабораторію, а тоді… — Хлопець замовк, і в мерехтливому світлі свічок Лініус побачив його вираз. — А тоді сталося щось жахливе, — докінчив він.
— Розказуй! — ледь витиснув із себе Лініус.
Квінт відвернувся. Майнув його язик, куштуючи на смак повітря.
— Тут ніхто нічого не вдіяв би… — Він затнувся. — Усе сталося так швидко.
— Що? — запитав Лініус, чиє серце шалено закалатало. Він підвівся на руках і сповз із ліжка. — Ти мусиш мені розповісти. — Непевною ходою, долаючи біль у руках і ногах, академік підійшов до хлопця. — Квінте, будь ласка, — благав він. — То я у всьому винен, знаю. Чому Маріс теж пішла? Чому я не подужав перебороти сон і спинити її? Який з мене батько?… — Він важко опустився на ліжко, його обличчя жалісно скривилося. — Не кажи мені, що її попав криваво-червоний блискун.
Квінт обернувся з усміхом.
— Він з’явився нізвідки, — зронив він тихо.
— Ні! — закричав Лініус. — О, Маріс! Маріс! — він підступив до Квінта ближче, заточуючись від кволості. — Що з нею сталося? Скажи мені!
— Тварюка схопила її, — почулася відповідь.
Лініус здригнувся з жаху.
— За горлянку.
Лініус обійняв себе за плечі, судомно вп’явшись у них пальцями. Перед очима все плавало, серце як не вискакувало з грудей.
— Її обличчя зчервоніло. Очі витріщилися…
— Ні! Ні! — розпачливо зойкнув Лініус.
У повітрі знову майнув сласний Квінтів язик. Лініус підвів очі й зустрівся з поглядом свого учня. На Квінтовому обличчі читалася погано приховувана зневага. Мозок Лініусові прошив жахливий здогад.
— Квінте! — скрикнув він, — чи це справді ти?
Квінт спохмурнів.
— Та як ви можете сумніватися? — обурився він. — Звісно, я, а то хто ж! — Хлопець лукаво всміхнувся і відгорнув каптура. — Погляньте, — показав він підборіддям на Велику печатку Найвищої канцелярії, що красувалася на його грудях.
— Моя печатка! — полегшено вигукнув Лініус. Це таки Квінт. Він почухав потилицю і запитав: — А Маріс?
— Саме це я й намагаюся вам розтлумачити, — відповів Квінт. Він похитав головою. — Маріс було непереливки. Я боявся, що їй уже кінець. Але я не здавався. Я… я знову став до бою і таки відбив її у потвори — у того криваво-червоного блискуна. Я відтяг її чимдалі.
Лініус полегшено зітхнув.
— Але він повернувся, — не вгавав Квінт. — Ще більший і ще потворніший, ніж перше. — Голос його погучнішав. — Він весь кипів скаженою люттю, і я нічим не міг запобігти його новому нападові!
— Ні! — заячав Лініус. — Скажи, що це неправда.
— Я б залюбки, професоре, та ба! — зітхнув Квінт. Він помовчав, а тоді вів далі тихим тремтячим голосом. — Вона впала долу. За мить чудовисько як стій опинилося на ній. Я був безсилий щось зробити…
— А що ж Чіпус?
— Чіпус? — перепитав Квінт і сплюнув на підлогу. — Не нагадуйте мені про цього… про цього лісового слимака!
— Чому? — затремтів із жаху Лініус.
— Цей страхопуд намастив салом п’яти і драпонув, — пояснив Квінт. — Ось чому. Зроду ще не бачив, щоб хтось бігав так прудко!
У Лініуса затремтіли ноги, і щоб не впасти, він ухопився за ліжковий стовпець. Він заговорив зі слізьми на очах.
— Будь ласка, Квінте. Скажи мені, що сталося з моєю дочкою, — прошепотів він, із жахом чекаючи на відповідь свого учня.
Квінт похилив голову.
— Вона була безнадійна, — сказав хлопець.