Цинкові хлопчики

Місяць я лежала плазом. Не хотіла нікого чути. Усе було вимкнено в дома. Я нікому не відчиняла двері. Алексієвич була першою, хто ввійшов до мого будинку. Вона сказала, що хоче написати правду про війну в Афганістані. Я їй повірила. Сьогодні вона прийшла, а назавтра мене мали вкласти до лікарні, і я не знала: повернуся я звідти чи ні? Я не хотіла жити, без сина я не хотіла жити. Коли Алексієвич прийшла, вона сказала, що пише документальну книгу. Що таке — документальна книга? Це мають бути щоденники, листи тих, хто там був. Я так розумію. І я віддала їй щоденник свого сина, який він там вів: «Ви хочете написати правду, — сказала я, — ось вона, у щоденнику мого сина».

Потім ми з нею розмовляли. Я їй розповіла своє життя, тому що мені було важко, я повзала навколішки в чотирьох стінах. Я не хотіла жити. У неї був диктофон із собою, вона все записувала. Але вона не говорила, що друкуватиме це. Я їй розповідала просто так, а надрукувати вона мала щоденник мого сина. Повість же документальна. Я віддала їй щоденник, чоловік спеціально для неї передрукував.

Вона ще сказала, що збирається до Афганістану. Вона там була у відрядженні, а мій син там загинув. Що вона знає про війну?

Але я їй вірила, я чекала на книжку. Я чекала на правду: за що вбили мого сина? Я писала листа Горбачову: дайте мені відповідь, за що загинув мій син у чужій країні? Усі мовчали...

Ось що Юрко писав у щоденнику: «1 січня 1986 року. Уже відлічено половину шляху, і попереду лишилось так мало. І знову вогонь, і знову забуття, і новий довгий шлях — і так вічно, перш ніж здійсниться воля призначеного. І пам’ять, яка б’є нагайкою пережитого, жахливими снами вривається в життя, і привиди іншого світу, інших часів і століть, що зваблюють своєю схожістю, але інші, такі, що не знають минулих днів. І не зупинитись, не передихнути, не змінити одного разу наперед визначеного — пустка і морок розверзнуться перед відступниками, бо, якщо присядеш відпочити, уже не підведешся із Землі. І, якщо втомився, з відчаєм і болем волаєш до порожнього неба: що там, коли зімкнено коло і шлях добіг краю, і новий світ засяяв у своїй величі? Чому ми відповідальні за них? Їм не дано здійнятися до сяйливих висот, і, якою б довгою не була дорога, усе-таки дні їхні вже злічено. А ми ламаємо свої життя, не знаючи спокою і щастя, плентаємося, втомлені і розбиті, усемогутні і безправні, демони і ангели цього світу...»