Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Тепер згадую, як це було...
Читав у Лариси Рейснер, що Афганістан — напівдикі племена, пританцьовуючи, наспівують: «Слава російським більшовикам, які допомогли нам перемогти англійців».
Квітнева революція... Задоволення: ще в одній країні переміг соціалізм. А сусід у поїзді пошепки: «Нові нахлібники на нашу шию».
Смерть Таракі. На семінарі в міськкомі на запитання, чому дозволили Аміну вбити Таракі, лектор із Москви відрубав: «Слабкі мають поступитися місцем сильним». Враження було неприємним.
Наш десант у Кабулі. Пояснення: «Американці збиралися кинути свій десант, ми випередили їх усього на одну годину». Одночасно чутки: там погано — нічого їсти, бракує ліків, теплого одягу. Одразу пригадались події на Даманському і жалібні крики наших солдатів: «Немає патронів!!»
Потім з’явились афганські дублянки. На наших вулицях вони мали розкішний вигляд. Деякі жінки заздрили тим жінкам, чиї чоловіки були в Афганістані. У газетах писали: наші солдати саджають там дерева, ремонтують мости, дороги...
Їхав із Москви. У купе молода жінка та її чоловік заговорили про Афганістан. Я сказав щось газетне, вони посміхнулися. Вони вже два роки служать лікарями в Кабулі. Одразу почали виправдовувати військових, які привозять звідти товар... Там усе дорого, а платять мало. У Смоленську допоміг їм вийти. Багато великих картонних коробок з імпортними наклейками...
У себе вдома розповідь дружини: у сусідньому будинку в одинокої жінки єдиного сина відправляли на цю війну. Кудись їздила, повзала на колінах, чоботи цілувала. Повернулась задоволена: «Випросила!» І водночас спокійно про те, що «начальство своїх викупляє».
Син повернувся зі школи: «Виступали “блакитні берети”». У захваті: «Які в них усіх японські годинники!»
В одного «афганця» спитав, скільки коштує такий годинник і скільки їм платили. Розгубившись, зізнався: «Украли машину овочів, продали...» Зізнався, що всі заздрили солдатам на паливозаправниках: «Мільйонери!»
З останніх подій запам’яталося цькування академіка Сахарова, з яким я погоджувався в одному: для нас завжди кращими є мертві герої, аніж живі люди, котрі, можливо, десь і завинили. І ще: нещодавно почув, що в Загорську в духовному навчальному закладі вчаться «афганці» — рядові і два офіцери. Що спонукало їх: каяття, бажання сховатися від цього жорстокого життя чи бажання віднайти новий шлях? Адже не всі можуть, отримавши ветеранську коричневу корочку, загодувати душу пільговим м’ясом, перевдягти її в імпортне лахміття і закопати на привілейованій садовій ділянці під яблунькою, щоб нічого не бачити і мовчати...
Н. Гончаров, м. Орша
...І мій чоловік два роки (від 1985 до 1987) був в Афганістані, у провінції Кунар, це біля самого кордону з Пакистаном. Він соромиться називатися «воїном-інтернаціоналістом». Ми з ним часто обговорюємо цю болючу тему: чи потрібно було нам, радянським, бути там, у Афганістані? І ким ми були там — окупантами чи друзями, «воїнами-інтернаціоналістами»? Відповіді надходять одні й ті самі: ніхто нас туди не кликав, і не потрібна була наша «допомога» афганському народові. І, як не важко в цьому зізнатися, — ми там були окупантами. І, як на мене, то нам тепер не про пам’ятники «афганцям» треба сперечатися (де їх установили, а де ще ні), а про каяття думати. Нам усім треба покаятись за хлопчиків, котрі ошуканими загинули в цій безглуздій війні, покаятись за їхніх матерів, теж ошуканих владою, покаятись за тих, хто повернувся з покаліченими душами й тілами. Покаятись потрібно перед народом Афганістану, його дітьми, матерями, старими — за те, що стільки горя завдали їхній землі...
А. Масюта,
мати двох синів,
дружина колишнього воїна-інтернаціоналіста,
донька ветерана Великої Вітчизняної війни
Правда про агресію СРСР в Афганістані, підтверджена зібраними в книзі Алексієвич документальними свідченнями її учасників і жертв, є не «наругою над честю і гідністю», а ганебним фактом недалекої історії радянського комуністичного тоталітаризму, однозначно і голосно засудженим світовим співтовариством.
Практика судового переслідування письменника за його творчість також є не менш добре відомим і не менш ганебним способом функціонування того самого режиму.
Те, що відбувається сьогодні в Білорусі, — масована організована кампанія проти Світлани Алексієвич, цькування письменниці та постійні погрози на її адресу, судовий процес, спроби заборонити її книгу, — свідчить про те, що відригування тоталітаризму є не минулим, а теперішнім Білорусі.