Цинкові хлопчики

— Дайте нам спокій! І чому ви кидаєтеся в крайнощі: спочатку зображали героями, а тепер ми всі стали вбивцями? У нас нічого не було, окрім Афгану. Лише там ми почувалися справжніми чоловіками. Ніхто з нас не шкодує, що там був...

— Ви хочете нас переконати, що повернулося хворе покоління, а я стверджую, що повернулося віднайдене покоління. Ми хоча б побачили, які наші хлопці — у справжньому житті! Так, гинули хлопчики. А скільки їх гине у п’яних бійках, у поножовщині? У автомобільних катастрофах щороку гине людей більше, аніж ми втратили за всі десять років цієї війни. Наша армія давно не воювала. Тут ми перевірили себе, сучасну зброю... Через таких писак, як ви, ми сьогодні втрачаємо свої позиції в усьому світі... Польщу втратили... Німеччину. Чехословаччину... Ми ще доживемо до того дня, коли Горбачова судитимуть за це. І вас теж. Ви — зрадники! Де наші ідеали? Де наша велика країна? А я за неї до Берліна в сорок п’ятому дійшов...

— На півдні біля моря я бачила, як кілька хлопців повзли на руках по піску до води. Ніг у них було менше, аніж їх самих, разом узятих... І я не пішла більше на пляж, я не могла там засмагати... Я могла там лише плакати... Вони ще сміялись, хотіли залицятися до дівчат, а всі втікали від них, як і я. Я хочу, щоб у цих хлопців усе було добре. Щоб вони знали: вони потрібні нам такими, які вони є. Їм потрібно жити! Я люблю їх за те, що вони живі.

— Мені досі боляче згадувати... Ми їхали потягом... І в купе одна жінка сказала, що вона мати офіцера, який загинув в Афганістані. Я розумію... Вона — мати, вона плаче. Але я сказала: «Ваш син загинув на неправедній війні... Душман захищав свою Батьківщину...»

— Це така страшна правда, що вона звучить як неправда. Притупляє. Її не хочеться знати. Від неї хочеться захищатись.

— Посилаються на наказ: мовляв, мені наказали — я виконав. На це відповіли міжнародні трибунали: виконувати злочинний наказ — злочин. І терміну давності немає.

— У дев’яносто першому такого суду не могло бути. Компартія пала... А нині комуністи знову відчули силу... Знову заговорили про «великі ідеали», про «соціалістичні цінності»... А хто проти — тих до суду! Незабаром, може, і до стінки почнуть ставити... І зберуть нас однієї ночі на стадіоні за колючим дротом...

— Я присягав... Я був військовою людиною...

— З війни хлопчиками не повертаються...

— Ми їх виховували в любові до Батьківщини...

— Хлопчиська... Їм дали до рук зброю... І вселили думку — ось він, ворог: душманська банда, душманська братія, душманський непотріб, бандформування душманів, бандитські угруповання... А думати не навчили...

Пам’ятаєте, в Артура Кестлера: «Чому, коли ми говоримо правду, вона неодмінно звучить як брехня? Чому, виголошуючи нове життя, ми засіюємо землю трупами? Чому розмови про світле майбутнє ми завжди замішуємо на погрозах?»

— Коли ми розстрілювали притихлі кишлаки, бомбили дороги в горах — ми розстрілювали і бомбили свої ідеали. Цю жорстоку правду потрібно визнати. Пережити. Навіть наші діти навчилися грати в «духів» і «обмежений контингент». Тепер усе-таки наберімося мужності дізнатися про себе правду. Незносно! Нестерпно! Знаю. На собі перевірила.