Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Далі: «У першому класі він знав, читав напам’ять не казки, не дитячі віршики, а цілі сторінки з книги “Як гартувалася сталь” М. Островського». Із наведеної фрази випливає, що син виховувався в родині якихось фанатиків. Я ж розповідала Алексієвич, що Юрко вже в 7–8 років читав серйозні книжки, і «Як гартувалася сталь» також.
Алексієвич спотворила і начебто мою розповідь про обставини відправлення сина до Афганістану. Вона наводить нібито його слова: «Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, що не кожному для щастя потрібен лише заповнений м’ясом холодильник». Нічого подібного не було. Твердження Алексієвич ганьблять мене і мого сина. Як нормальна людина, патріот, романтик, він добровільно просився до Афганістану.
Не говорила я Алексієвич і таких фраз, коли запідозрила наміри сина піти до Афганістану: «Тебе вб’ють там не за Вітчизну... Тебе вб’ють невідомо за що... Хіба може Вітчизна посилати на загибель...» Я сама відправила його туди. Сама!
Ця цитата ганьбить мою честь і гідність, показує мене дволикою людиною з подвійною мораллю.
Неправильно описано суперечку між синами. В Алексієвич написано так: «Ти, Гено, мало читаєш. Ніколи не побачиш книги в тебе на колінах. Завжди гітара...»
Суперечка між синами була лише з одного приводу: вибір професії молодшим сином. Гітара тут ні до чого.
Ця фраза Алексієвич ображає мене тим, що вона підкреслює мою нелюбов до молодшого сина. Я їй таких слів не говорила.
Вважаю, що Алексієвич, вирішивши подати події, пов’язані з війною в Афганістані, не лише як політичну помилку, а і як провину всього народу, тенденційно, а почасти і просто домислювала обставини, начебто вони були в інтерв’ю. Мета її — подати наш народ — солдатів, що були в Афганістані, їхніх родичів — як людей безпринципних і жорстоких, байдужих до чужих страждань.
Для полегшення роботи Алексієвич я надала їй щоденник сина, одначе це не допомогло їй викласти обставини справді документально.
Прошу вибачення від Алексієвич за викривлення мого оригінального матеріалу і за спаплюження моєї честі й гідності в газеті «Комсомольская правда».
Без особистого підпису і дати
Із судового позову Тараса Кецмура, колишнього рядового
У викладеному тексті мого першого позову про захист честі й гідності не вказані конкретні претензії до С. Алексієвич за її публікацію в «Комсомольськой правде» (15.02.90). Цим доповнюю і підтверджую його: все, що викладене С. Алексієвич у газетній статті й у книзі «Цинкові хлопчики», — вигадка і не було насправді, оскільки я з нею не зустрічався і нічого їй не говорив.
Після виходу статті 15 лютого 1990 року в «Комсомольськой правде» я прочитав таке: «Поїхав до Афганістану зі своїм собакою Чарою, крикнеш: “Помри!” — і він падає. Якщо мене щось непокоїть, дуже засмучений, він сідав поряд і плакав. Перші дні я німів від захвату, що там...»
«Ви, будь ласка, ніколи не чіпайте цього, багато нині розумників тут, чому ж ніхто не поклав партквитка, ніхто кулю в лоба собі не пустив, коли ми там були...»
«Я там бачив, як викопують на полях залізо і людські кістки... я бачив жовтогарячу, крижану скоринку на застиглому обличчі вбитого, так, чомусь жовтогарячу...»
«У моїй кімнаті ті самі книжки, світлини, магнітофон, гітара, а я — інший. Через парк пройти не можу, озираюся. У кав’ярні офіціант стане за спиною: “Замовляйте”, — а я ладен схопитися і втекти. Не можу, щоб у мене хтось за спиною стояв. Побачиш негідника, єдина думка — розстріляти його треба».
«На війні доводилось робити просто протилежне тому, чого навчали в мирному житті, а в мирному житті треба було забути всі навички, набуті на війні».
«Я стріляю відмінно, прицільно кидаю гранати, навіщо мені це. Ходив до військкомату, просився назад — не взяли. Війна незабаром скінчиться, повернуться такі самі, як я. Нас буде більше».
Практично цей же текст я прочитав і в книзі «Цинкові хлопчики» з невеликими літературними правками, де фігурують той самий собака, ті самі думки вголос.
Ще раз підтверджую, що це все чиста вигадка, приписана до мого імені...
У зв’язку з вищенаведеним прошу високий суд захистити заплямовану честь солдата і громадянина.
Без особистого підпису і дати
Із виступу І. С. Галовньової
Ми довго жили за кордоном, чоловік служив там. Ми повернулися на Батьківщину восени вісімдесят шостого. Я була щасливою, що ми нарешті вдома. Але разом із радістю в дім прийшло горе — загинув син.